Читати книгу - "Генерали імперії"

Офіційно це звучить так:

«Новий етап в історії країни ознаменувався різким загостренням класової боротьби. В січні 1918 року повстанням фінського робітничого класу почалася революція у Фінляндії, внаслідок чого виникла Фінляндська робітнича республіка, революційний уряд якої здійснив ряд перетворень (і коли він устиг?) соціалістичного характеру. Однак Фінляндська республіка проіснувала лише три місяці. Місцева буржуазія з допомогою німецького імперіалізму (зарубіжний імперіалізм більшовики завжди охоче тулять до боротьби патріотів за своє національне звільнення, це стандартний хід і звинувачення) потопила революцію в крові; в країні почався період жорстокого поліцейського терору. Уряд Фінляндії відкрито став на шлях антирадянської політики (що правда, то правда, уряд Фінляндії таки став на шлях антирадянської політики, а що він мав робити? Покірно чекати, поки радянці його повалять?), активно включившись в інтервенціоністські авантюри імперіалістичних держав проти Країни Рад» (УРЕ).

Після того, як «напуганная ноябрьскими событиями буржуазия Финляндии стала лихорадочно готовиться к подавлению революционного движения…» (трактування Большой советской энциклопедии) — звичайно ж, змушений був «готовиться к боям с буржуазией и пролетариат» — чий, не сказано, але й так ясно чий, інтернаціональний, петроградський.

«Заседание совета с.-д. партии (19–22 янв. 1918) признало обстановку революционной и уполномочило исполком партии приступить к проведению соответствующих мероприятий» Яких? Відомо, яких. «В ночь на 18 янв. в Ф. была развязана гражданская война, вызванная террористическими выступлениями белогвардейских частей (Ось він, принцип „держи вора“ в дії!). Одновременно с этим отряды Красной гвардии заняли в столице правительственные учреждения, банки (на якій підставі? Адже це чистої води заколот, контрреволюція!). В Ф. началась революция. За короткое время сопротивление белых было сломлено во всей южной части страны, и власть перешла в руки (звичайно ж!) рабочих… 28 января было образовано революционное правительство — Совет народных уполномоченных… Было положено начало созданию аппарата пролетарской власти (Совет народных уполномоченных, Главный совет рабочих организаций, промышленные комитеты, революционные суды, Красная гвардия)… Контрреволюционная (принцип „держи вора“) буржуазия Ф., понимая, что собственными силами ей не расправиться с финским пролетариатом, призвала на помощь германских империалистов. 7 марта 1918 между контрреволюционным правительством (законно обраним, до речі) П. Э. Свинхувуда и Германией был заключен договор, ставивший Ф. в полную экономическую и политическую (неодмінно!) зависимость от Германии, рабочая революция в Ф. потерпела поражение…»

Зовні все прикривалося галасом про незалежність. Для цього використовувались як ударна сила росіяни, які жили на території тієї чи тієї республіки, що проголосила свій суверенітет, місцевий декласований елемент, (а такого добра завжди вистачало, особливо знедолені самим же режимом Росії робітники, які швидко піддавалися денаціоналізації та русифікації під гаслом інтернаціоналізму та боротьби за буцімто заможне і щасливе життя).

Захоплення влади («робітнича революція»), створення неодмінно радянської соціалістичної республіки і приєднання її до Росії «пролетарської, революційної» — це був стандартний хід більшовиків і він — що дивно, — завжди вів творців нової російської імперії під червоними прапорами до успіху.

Головним тактичним ходом більшовиків, що збивав з пантелику і обеззброював, було негайне проголошення незалежності, визнання проголошеної республікою незалежності (так треба було, аби приспати пильність), як то й відбулося в Фінляндії чи хоча б в Україні, коли Ульянов-Ленін, старанно приховуючи до пори до часу справжні свої наміри, громоподібно проголошував:

«Хай живе вільний союз вільних селян і робітників вільної України!» Щоправда, з одним, однак, уточненням, як покаже час, суттєвим і вирішальним: «з робітниками і селянами революційної Росії». А тим часом в квітні-травні по всій Україні були створені — за вказівкою Петрограда — антизаконні загони «червоної гвардії» (не забуваймо: «для успішного здійснення соціалістичної революції», сиріч «для тріумфального походу Радянської влади», адже «червона гвардія» — це «добровільні формування збройних сил пролетаріату», тобто п’ята колона Петрограда).

Коли з цим упорались, на другому етапі в Україні, в Харкові, було створено контрреволюційний уряд — т. зв. перший Всеукраїнський з’їзд рад, який — оголосивши законний уряд України — Центральну Раду, — контрреволюційною, — проголосив Українську радянську (неодмінно радянську, себто проросійську) республіку. І вже мовби підтримуючи новий «законний» уряд України, Ленін і направив (забувши про свої словеса щодо буцімто «вільної України») збройні сили полковника Муравйова, які під Крутами і завдали незалежній Україні удару (плюс «повстання» у Києві на заводі «Арсенал»). Наївні незалежники України все ще вірили облудним словесам вождя щодо права націй на самовизначення, а тим часом «відносини між Радянською Україною і Радянською Росією успішно розвивались і міцніли», що й дало можливість більшовикам забрати до своїх рук всю владу в Україні і врешті-решт приєднати її до Росії.

Так планувалося і в Фінляндії, точнісінько за таким сценарієм, але там несподівано вийшла осічка, бо фіни виявилися не українцями, чи як їх тоді називали — хохлами. З фінами цей номер не вийшов.

Хоча у Фінляндії все спершу складалося вельми драматично і небезпечно для молодої республіки.

«Сенат і парламент, — згадуватиме Маннергейм, — залишилися без роботи. Тієї ж ночі червоні захопили Тампере, Куопіо та інші міста. Повсталим допомагали російські солдати».

Останнє, що встиг до перевороту зробити сенат, це звернутися до народу. У зверненні, датованому 28 січня 1918 року, говорилося:

«Генералу Маннергейму і народу!

Підбурювані деякими революційно налаштованими елементами окремі громадяни Фінляндії, спираючись на чужі багнети і війська, вчинили заколот проти Парламенту Фінляндії і його законного уряду, чинячи перепони з допомогою сили його діяльності і ставлячи під загрозу тільки-но здобуту свободу. Уряд держави вважає необхідним застосувати всі можливі засоби, щоб покінчити з цією зрадою, для такої мети ті сили правопорядку, які були створені для підтримання порядку в країні і уповноважені Парламентом, підпорядковані одному керівництву, їхнім головнокомандуючим призначений генерал К. Маннергейм. Уряд закликає законопослушне населення держави допомагати генералу Маннергейму і його збройним частинам всім тим, що він вважатиме необхідним для досягнення успіху.

Ті нечисленні громадяни, які зі зброєю в руках піднялися проти законного громадського порядку, повинні скласти зброю. Якщо ж вони вважають свої дії правомірними і підкоряються своєму керівництву, хай знають, що їх виступ в будь-якому випадку чекає поразка. Збройні сили уряду вже захопили більшу частину країни і наближаються до міст, що розташовані на півдні і південному заході. Ніякі перепони не зупинять їх в боротьбі проти зрадників держави і за свободу Вітчизни!»

Генерал К. Г. Маннергейм:

«Військові дії були спрямовані проти тих руських збройних частин, які залишалися в Фінляндії, не