Читати книгу - "Жлобологія"

і плює на стіну. Другий раз та дитина вже подумає, чи можна так робити, бо вона хоч щось та й зрозуміла. Цей старий чоловік у такий спосіб пояснює малому, що є такі речі, як самоповага і повага (хоча б до своєї скромної персони). Можливо, зауважень таких критично мало тепер, ніхто нікому не говорить їх. Образно кажучи, є пліснява, якщо її вчасно забрати, то нічого страшного не станеться. А коли ти її не забереш, то вона розростеться так, що потрібно буде штукатурку зривати й навіть валити будинок.

А я сяду у каділак

Наведу приклад музичного жлобства, розкажу про свого колєґу по цеху, який називається Дзідзьо. Шикарний проект, я допомагав йому в свій час, намагався внести трохи інтелігентності в тоту музику. Але хлопці вирішили, що їм цього не потрібно, і мене «скинули». Може, тому що я їм дійсно був чужий, мій підхід до музики теж. А може, причина була в них самих: вони створили жлобський продукт, і жлоби чи рогулі мають їх за своїх. От Дзідзьо знімає кліпи, куди вкинули величезні бабки, які вже навіть не грають ролі. Я навіть йому колись казав: «Чувак, якщо ти хочеш бути ближчим до народу, то не купуй кадилак, а їдь на «богдані» на концерти, сади в нього своїх фанів». Але він пішов іншим шляхом: заграла та жлобська жилка, тобто він себе позиціонує вище, ніж оті жлоби, а вони хочуть бути такими, як він! І це їх поєднує якраз. Мільйони переглядів у YouTube свідчать про те, що народ цей гурт цінує... але жлобам мало треба. Їм же не потрібен жоден розвиток, бо вони одну пісню можуть слухати роками. Тому в цього проекту є популярність — серед людей з освітою плюс-мінус ПТУ.

Інтелектуальна валюта

Колись був такий означник «петеушники», зараз його зрідка почуєш. ПТу — це така специфічність середовища, з якого складно вирватися. Чому? Батьки дітей так виховують, що вони мало чим відрізняються від них. Коло замкнуте. От малий бігає, в нього є голова на плечах, може, з нього і міг би бути Ейнштейн, але він дуже вузько мислить, бо в таких рамках живе, що йому більше, ніж Дзідзьо, нічого й не треба. Водночас є ж і такий львівський гурт «Двісті boys», у їхній музиці є сарказм, сатира, це справді щось цікаве, на противагу жлобській музиці для жлобів.

Музику Братів Гадюкіних прийняла маса людей, у якій представлені всі зрізи: і інтелектуали, і прості хлопці, і навіть жлоби. Тобто є різниця: якщо на Дзідзьо інтелектуал ніколи не скаже, що то є кльово, то перед Кузьмінським схиляєш голову. Знайти підхід до кожного — це талант, це мегаінтелект, який здатний на такий подвиг.

Чи можна створити з феномену жлобства експортну статтю, мегастиль, який буде конвертований? Якщо підключити такий мозок, як у Кузьмінського, то це можливо. Уяви собі, виходять чуваки типового вигляду на сцену і починають валити якісь речі з дуже тонкими інтелектуальними вкрапленнями, які ти зчитуєш і потім думаєш: «І як ви так зробили, хлопці?!» Якщо музика справжня, то на емоційному рівні це відчуєш. Побачиш з поведінки музикантів, ти підсвідомо почуєш, що в цій музиці є щось особливе і що перед тобою хлопці непрості.

Знання матеріалу

Михайло Поплавський? Чорт його знає. Думаю, він бізнесмен. Не співак. Я не відстежував його музичну кар’єру, крім «Кропиви», «Орла» і «Бетмена» не чув нічого більше... Та цей чоловік знає, на які педалі тиснути, в нього все прораховано. Та якщо його образ (той, що я бачу) аналізувати, то напевне треба бути жлобом, аби себе в подібний імідж загнати. Не можу відповідати на питання, бо погано знаю матеріал.

Якщо ти щось критикуєш, то маєш достеменно знати матеріал. Якщо хтось критикує мою музику — от у вас старі альбоми кльові, а нові — фігня. Я відповідаю: «А назви 10 пісень старих і 10 нових». І виявляється, що людина не знає моєї музики і чула аж три пісні.

Мої музичні вподобання були пов’язані з місцем, де я жив, вони були інші, ніж у людей на решті території України, бо ми слухали польське радіо. І ті жлоби, які жили поруч, теж слухали якісну музику. Тільки я слухав багато, вивчав увесь доступний спектр: і диско, і панк-рок, і метал, і new wave... Різниця була хіба в кількості переслуханого: я витратив на це тисячі годин, а хтось наслухався чогось одного, що припасовувалося до примітивного розуміння музики як такої. Але незважаючи на це, ми уживалися, мабуть через те, що це були жлоби-космополіти родом із Союзу.

Персонаж на фоні

У музиці, де я давно варюся, жлобами, в першу чергу, є ті, які можуть створити продукт високоякісний інтелектуальний, але роблять примітивний. І самі в тому винні, бо ці люди є трибуна, з якої ти сієш, а потім це проростає. Це люди, що свідомо йдуть на заниження планки, і публіка то слухає. А вони кажуть, що підлаштовуються під її смаки.

Директори радіостанцій і топ-менеджери мас-медіа. Жлобство з їхнього боку — це не пропагувати щось мудре в маси, а видавати те, на що інші (ж)лоби дають бабки, а дістають рейтинги, тобто рекламу.

Жлобство — брати на роботу на телеканали людей, на яких смішно дивитися. Я коли бачу цих телеведучих, ну на центральних телеканалах ще якось вибирають, а на тонісах, пенісах різних читають про погоду з таким виразом обличчя, ніби йому гідроколону в скопі роблять в той момент. «А-а-а в Житомирі..!» Дивишся і думаєш: вихід з Павлівської лікарні. Невже їм не соромно дивитися на себе збоку? Якось нікому не соромно їздити в лєксусах, ходити в «бріоні» цією руїною, чи літати над тим всім гімном у вертольотах, і ніяк не хочуть зрозуміти, що оті руки, які нічого не крали, на цьому фоні виглядають дико.

Гламурне життя

На постсовковому просторі люди насправді не в гламурі, а в псевдогламурі, хоч думають інакше. Бо існує висока мода, гламур рівня Шанель. До цієї мадам у мене немає претензій. Схиляю голову й аплодую. Але вона — там, де її поява — це природно. А тут був створений грунт для таких гламурних і «селебритіз», які зараз огламурилися. Насамперед, ці люди отримали освіту, яку їм обрали мама з татом — «запхнули» чадо, куди треба, або ж то був останній вагон, куди можна було запхатися. Відповідно,