Читати книгу - "Заклятий козак"

А прадід спокійно заснув.

IX

Скільки проспав, того ніхто не зна, - різний сон у людей буває, - а тільки як прокинувся вже, то на дворі сонячний день стояв. І все на світі Божому було так, як і звичайно воно буває, начебто нічого і не трапилось уночі: сонце обливало своїм ясним, теплим промінням весь степ широкий; високі степові трави повільно коливались під подихом теплого полудневого вітру; розпечене сонячним жаром прозоре повітря наче тремтіло і переливалось; в небі пташки весело щебетали, а в густій траві коники і всякі комахи стрекотали. Сама балка зовсім не здавалась тепер страшною, а корчма, в котрій трапились такі надзвичайні події, виглядала навіть хазяйновито: так і вабила сховатись в холодку оселі від спеки. Одного тільки не міг зрозуміти прадід: прокинувся він не в сіні, а на здоровенній купі гною, котра набралася за кілька років і виросла як добрий стіг; здивувався прадід, та одразу збагнув, що все те нечистих рук діло: схотіла вража сила поглумитися з козака, ну, і здалася тоді йому купа гною за стіг сіна; звичайна річ, зв’яжись тільки з чортякою, або з відьмою, то ще й не те буде!

Обтрусився прадід, поправився, подивився на коней, - те ж нічого, стоять собі під повіткою, сіно жують, - та й пішов шукати побратима. «Що йому сталося? - думає. - Бач, чортів син, що наробив! Як би не побіг у корчму грітись, то воно нічого б і не було: виспались би собі у степу як слід, та й край. Ну, і задам же я йому! - думає. - Воно ж одразу зрозуміти можна було, що недобре то місце, бо навіщо б корчмі та стояти серед степу безлюдного? Добрий жид, і той не піде сюди шинкувати!»

Міркуючи собі так, шукав він побратима, шукав, а того й близько немає; вже куди тільки він не заглядав, - нема та й годі! Дивується прадід. «Невже ж, - думає, - натворили над ним чого відьми анахтемські? «І сумно йому стало, ой як сумно! «Не треба 6 було мені, - думає, - залишати його при такій пригоді. І чого я, дурень, так злякався? Ніколи раніш нічого не боявся, на десятьох, бувало, сам налітав, а тут од бабів тікав! Вже правда, коли нечиста сила вплутається, то нічого з нею, мабуть, не вдієш. І хто ж його знав, - думає, - що той козак зовсім і не козак, а відьмак? Не злигався б з ним, якби знав», -- кається прадід а побратима все-таки немає. І пішов він, засмучений, в корчму жида розпитати.

А жид накрився таласом, прив’язав до лоба скриньку з заповідями, стоїть в кутку, до стіни повернувшись, і свої жидівські молитви харамаркає: тільки довгі худі ноги в панчохах і патинках видно з-під таласа. Сидить козак, жде, поки жид намолиться, а той все не кінчає, на всі гласи заливається, ще й дужче запалюється: вже Й стогнав він, і криком кричав, і язиком цокав, з боку на бік хитаючись та патинками пристукуючи, а кінця все нема. «Бач, як він, христопродавець, нашу віру проклинає! - подумав прадід, коли жид весь затрясся і так заскиглив, наче йому хто кишки почав вимотувати. - А може то він душу свою у чорта рогатого одмолює, хто його знає», - думає далі прадід і терпить, жде. Ждав, ждав, коли, нарешті, і звернувся до його корчмар:

«Похмелитись хочеш?» - питає, а сам і не дивиться на прадіда, все молитви свої мурмоче, хоч і тихше. Здивувався прадід, дуже здивувався.

«А після чого ж мені, жиде, й опохмелятись, - питає, - коли я тільки що нюхав тую горілку?»

Подивився на його жид, моргнув якось кумедно одним оком, а й слова не вимовив, одвернувся і знову своє.

«Ге, - думає прадід, - та так він і до вечора чи скінчить», - і вже сам промовляє до його.

«Гей, - каже, - жиде, а послухай лишень, про що я тебе спитаю; буде вже тобі нашу віру топтати!»

Наставив жид одно вухо, насторожився, а про те все-таки своє мурмоче.

«Скажи ти мені, - питає прадід, - де тут козак, побратим мій, подівся? Грівся він сієї ночі, як бенкет ішов, в корчмі, а тепер і сліду його немає».

Знову ні слова не відказав жид, одвернувся, та як заголосить, як заверещить, так у прадіда аж у вухах залящало; і моторошно ж йому стало: зрозумів він, що недобре щось приключилось.

«Бач, чортів син, як голосить, - думає, - не даремно то, мабуть!» Потягнув він тут себе за вуса, та і крикнув вже спересердя:

«А ну ж, - каже, - годі вже тобі верещать!.. Кажи, коли тебе питають!»

А жид ще дужче залився: кричить, неначе різать його збираються.

«Слухай же! - розсердився вже зовсім прадід. - Кажи, то дам тобі злота; а будеш душу томити, то от же, їй-богу, перехрещу тебе!»

Притих трохи жид і знову повернув до прадіда одно своє вухо.

«А чого ж це вам треба?» - питає, наче між іншим.

«Де козак подівся, питаю я тебе, - каже з запалом прадід, - побратим мій?»

«А відкіля ж мені знати, куди він подівся? - одмовляє жид.

- Туди подівся, куди йому треба було».

«Ой, не вертись, - загрожує прадід. - Дивись, охрещу, чортів сину!»

«Вибачайте, - одмовляє жид. За віщо вам і хрестити мене? Відкіля ж мені знати, хто куди подівся, самі подумайте?.. Мало хіба до мене всяких п’яниць ходить, так мені й доглядати за кожним? Навіть дивно…» І знизав жид плечима.

«Ну, ну, - образився прадід. - Ти, жиде, не дуже-то наполягай на п’яниць, дивись, щоб тобі похмелятись не довелось! Не п’яниця він, а добрий козак, а горілки так він і не нюхав: остогидла вона йому!»

«Пхе! - сміється жид, як і раніш повернувшись тільки одним вухом і не залишаючи при тому свого мурмотіння. - Навіть дивно! ї ви не нюхали горілки, і він не нюхав… А як же ви не знаєте, куди він подівся?»

«Того й питаю тебе, що не знаю!» - сердиться прадід.

«Ну, а який же він на обличчя буде, той