Читати книгу - "І будуть люди"

— Побігли далі, бо вони все село скличуть! — весело сказав Микола.

Вже аж на краю села Іван зупинився, придивився, присів: хтось біг прямо на них. Хлопці собаками пострибали за тин, принишкли, намагаючись розгледіти, кого несе нечиста сила. Упізнали по шапці — фронтовій, з нашитим світлим верхом — та по довгій шинелі. Тільки в однієї на все село людини була отака шапка й шинеля, і ось ця людина бігла прямо на них, приваблена, мабуть, розпачливим криком дядьків.

Іван, забувши про все на світі, пропечений мстивою ненавистю, схопився, став висмикувати з тину кілок...

Оте дівча, яке ще влітку насипалося Володі некомсомольськими снами, потроху-потроху та й заполонило його палке серце, до кінця віддане світовій революції, і, сказати, була б заморською павою, про яку люди потім скажуть: «Хоть і шию звернув, зате з доброго коня. З такого і впасти не жалко!..» А то ж дівча як дівча: бровенята і носик, і губи, і очі — все, як положено мати в шістнадцять літ. Дак хіба ж інші дівчата того не мають? Мають, їй- Богу, мають і живуть, до того ж поблизу, а це забилося аж на хутір, за сім верстов: топчи, Володю, глибокий сніжок в зимовії ночі, міси, Володю, липкий чорнозем в осінню негоду, ходи, Володю, мов найнятий, та ще й стережися, щоб ніхто не підгледів, не пустив лиху славу на всеньке село.

І місить Володя липку грязюку, топче Володя глибокий сніг, йде Володя на хутір, а там на нього чекає, сховавшись за клунею, щоб не помітили, не доведи. Господи, батьки, оте некомсомольське дівча.

— Володю, ти?

— Та я...

Підходить непоспіхом, так наче йшов оце мимо та й завернув випадково на голос, подає дівчині руку. Марійка несміливо тиняється своєю долонькою (ніяк не научиться, зроду-віку не подавав парубок руку дівчині!), сяє на Володю ясними очима:

— Як ти дійшов?

— Та як... — відводить свої очі Володя. — Снігу цього року... Всі переярки позамітало: як ускочиш — то й з головою!

— Давай я тебе хоч обтрушу, — голос Марійчин аж тремтить від ніжності.

— Не треба, я сам, — супиться збентежено Володя. Знімає шапку та й починає обтрушувати сніг із фронтової батькової шинелі.

— Ти не замерз? — допитується Марійка, не зводячи з Володі відданих очей. — А то, може, підемо у сіни, — зважується вона на відчайдушний крок. — Тато й мама вже сплять...

Володю відразу ж кидає в жар. Добре знає, що роблять по темних сінях та клунях парубки із дівчатами! Але хіба він не поклявся боротися з отими буржуйськими пережитками, з отим дикунством, породженим забобонами? І, намагаючись не дивитися на звабливі Марійчині губи, каже, що йому добре і тут.

— Як знаєш, — трохи ображена Марійка. Задирає до неба обличчя, ловить очима замріяне світло зірок. — Дивись, Володю, які зорі сьогодні ясні!

— На мороз, — відповідає солідно Володя.

— А може, на чиєсь кохання?

Володя збентежено прокашлюється, для чогось знімає шапку, потім знову насуває її аж на очі: невмолимо прекрасне зараз у Марійки обличчя, осяяне не то зорями, не то місяцем, не то натхненним якимось почуттям! І він, аби позбутися отієї ніяковості, починає розповідати Марійці про сільські новини: про дядька Ганжу, про недавні збори, про свої комсомольські діла.

— Сільбуд нам би скоріше відкрити. Осередок культури... А то що, зберуться на вечорниці, лапаються, обіймаються, цілуються, аж гидко дивитись!.. Нема того, щоб почитати якусь політичну брошуру, газету, послухати лекцію...

Потім замовкає, трохи здивований тим, що Марійка не каже ні слова у відповідь. Стоїть, дивиться в степ, немов чекає іще на когось. Тоді Володя дістає годинника, клацає кришкою, довго дивиться на циферблат, розбираючи, котра година:

— То мені вже пора.

Марійка мовчить.

— Так я пішов.

Марійка мовби і не чує. Володя смикає дівчину за рукав:

— Ти чуєш: я вже іду!

— Та йди, — якось байдуже відповідає Марійка.

Тепер уже Володина черга образитися. Рішуче насуває шапку на лоба, кидає сухо:

— То бувай.

— Бувай, — неживою луною озивається дівчина.

— То я вже пішов...

Володя тупцюється на місці, вминаючи сніг, врешті, зовсім розсердившись на Марійчине мовчання, повертається до неї спиною, рушає із двору.

— Володю!

Володька аж здригається од несподіванки: дівчина як пришита йде за ним. Чи то начаклував ясний місяць, чи зорі наворожили, тільки Марійка сьогодні якась сама не своя: стоїть, дивиться на нього великими очима, дивиться так, що Володя, вкрай розгубившись, знову знімає шапку, немовби збирається молитися,

— Ти ж завтра... прийдеш? — запитує вона. І раптом рвучко обіймає його за шию, тикається в його розтулені вуста твердими холодними губенятами.

Стукнула хвіртка, майнула постать — була щойно Марійка — і нема вже Марійки! Тільки сині тіні таємниче бродять засніженим полем та безсоромний місяць відверто регоче з Володі. А той, ошелешений, навіть не здогадався її наздогнати. Стояв простоволосий під зоряним небом, і здавалось йому, що це все примарилось. Поторкав свої губи, немов перевіряючи, чи й досі там присмак поцілунку Марійчиного, нап’яв шапку, повернув назад.

Довго чаклував під ворітьми, все надіючись, шо Марійка вигляне у вікно та ще раз вийде до нього. Але Марійка, видно, і не думала підходити до вікна: темніли вони на Володю таємниче і трохи глузливо. Він весело помахав їм рукою і пішов додому.

Вже на краю села не витримав: побіг, широко розмахуючи руками. І коли побачив здиблену постать, шо виросла зненацька ліворуч за тином з високо занесеним кілком у руках, не встиг навіть злякатися...

Свиснув-хряснув кілок, блиснуло-розірвалося щось у голові: Володя полетів у чорну прірву, що розверзлася у нього під ногами...

Іван все ще стояв, безтямно поводячи очима. Отямився лише тоді, як перелякані хлопці стрибонули через пліт на вулицю. Пожбурив ломаку і сам махонув через тин.

Володя лежав обличчям униз, далеко вперед викинувши руки, немовби поривався за шапкою, що, збита ударом, чорніла віддалік на снігу. «Убив!» — і під Іваном почали підгинатися ноги. Вхопився за тин, оглянувся: вздовж вулиці наполоханими зайцями стрибали дружки. «Втікають, гади! Кидають!..» Скреготнув зубами, відштовхнувся од тину, кинувся слідом.

Доки наздоганяв хлопців, трохи отямився, навіть почав жалкувати, що не забрав у отого вихреста годинник. Годинник же золотий, йому й ціни немає! А так — хтось наткнеться, «попользується»...

Зупинилися аж за селом, на горі. Постояли, з свистом втягуючи в розпалені груди холодне повітря. В селі було тихо. Ніхто за ними не гнався, ніхто не кричав. Замовкли навіть дядьки: мабуть, похрипли обоє.

— Дивіться ж! — попередив Іван. — Ляпне хто язиком — всі до бупру сядемо!

Другого дня Іван ходив сам не свій: все здавалося, що от-от ввалиться у двір міліція. Перед вечором навмисно погнав Альошку в село по гас.

— Та в нас іще ж є!

— Побалакай мені, побалакай! — нагримав сердито на брата, що не хотів пертися проти ночі за гасом. —