Читати книгу - "Німа"

Тасіта відвертається від вікна.

— Має. Воно зробило нас такими, якими ми є. Це не багато, але вже щось.

— Тобі не сподобається моє минуле. Я був не таким.

— Я все одно хочу його знати.

— Я розповім. У мене немає від тебе секретів.

— Тому що я «та сама»?

Він сміється.

— Тому що я закоханий. І не важливо, чи ти «та сама». Ідеали ніколи не можуть задовольнити реальність. Ідеали нудні. Жінку, яку я колись собі наміряв в образі «єдиної», я б не зміг покохати зараз. Ти її повна протилежність.

— Ти так легко кажеш «кохаю».

— Тому що я колись стомився боятися й дозволив собі бути щирим і чесним із собою. На відміну від тебе.

— Від мене? — здивовано завмирає.

— Від тебе. Ти ж давно закохана в мене. Хоча я й не чув твого зізнання. Боїшся чогось. Може, й мене. Але я все розумію. Сильним людям часто буває складно визнати й висловити свої почуття.

— Якби кохала, то не спала б з іншими, поки тебе немає. Не думав?

— Думав. Я багато розмірковував про це. Не можу сказати, що не злився, не почувався зрадженим чи ображеним. Я навіть напився тоді. Адже я не такий уже й особливий. Людина. Як і всі. Сумнівався у твоїх почуттях до мене. Лякався цих думок. Якоїсь миті навіть хотілося тобі помститися своєю зрадою. Але не зробив цього. Потім ненавидів себе за такі думки. Потім знову зважував, переживав. Але пересилив себе. Поговоривши з тобою, зрозумів, що ти все ж любиш мене, і заспокоївся. Тепер гадаю, цього більше не буде.

— Хочеш володарювати мною?

— Хочу. Хочу казати: «моя Тасіта… моя дівчинка». Це природно. І я ревнуватиму тебе завжди. Тому що я знаю, яка ти і який я. І зажди хвилюватимусь, що твою красу помітив ще хтось, окрім мене. Людське серце мінливе. Зараз я… а далі можу бути вже не я. І це завжди буде моєю гризотою. Але це не означає, що я прагнутиму тебе обмежити. Це означає лиш те, що ти дорога мені. І заради тебе я завжди готовий звернути гори. Тому що це ти.

Дівчина мимохіть посміхається. Їй приємні ці слова.

— Мені час малювати. До мене прийшло натхнення.

— Я скоро повертаюсь.

— Що ж… Тут буде твоя…

Утомившись малювати, Тася вирішує піти в бар і випити звичного віскі. Але щойно переступає поріг, помічає за столиком Валена. Він сидить з гарною стрункою дівчиною. Вони туляться одне до одного й пошепки розмовляють про щось, тримаючись за руки. І посміхаються.

Їй хочеться піти геть, але вона пересилює себе.

— І чого це я злякалася? — бурчить собі під ніс і заходить.

Ігноруючи пару за столиком біля дверей, вона прослизає всередину зали.

Підходить офіціантка.

— Подвійне віскі. — Тасіта замовляє, не відкриваючи меню.

Хлопець урешті помічає її. І сказавши щось дівчині, злегка торкається її губ і підходить до піддослідної.

— Не сподівався тебе тут побачити, — посміхається їй, сідаючи навпроти.

— Я тебе не запрошувала присісти, — відводить погляд Тасіта.

— Ти мене колись і у своє життя не запрошувала, — єхидно зауважує він. — Але ж це мене не зупинило.

Офіціантка приносить віскі.

— Чого тобі?

— Чому ти завжди так зі мною розмовляєш?

— Звичка. Завжди здавалося, що якщо я буду ласкавішою, то ти залишишся в моєму житті.

— Не тепер. У мене є дівчина. Вона кохає мене.

— А ти? — швидко запитує піддослідна, зиркнувши на нього з-під лоба.

— Ну… Вона мені подобається, і я не хочу руйнувати наші стосунки. Це вже багато.

Вона мовчки пригублює бокал.

— Як ти? — тихо запитує він.

— Вже краще. Багато малюю. Мало п’ю.

— Я бачу.

— Часом можу розслабитися.

— Як твій хлопець?

— Подорожує. Виступає в клубах і на вулицях, — уже спокійніше відповідає Тася.

— А ти?