Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

широченним ґанком, що дах над ним підпирали товсті білі стовпи; біля ґанку квітник й камінний водограй, плетений ослін, а круг квітника вироблені з каменя постаті голих людей – поганських богинь та богів; за будинком видно було садок. Двір поділявся на дві частини штахетами, і на другій половині було густо різних будівель: невелика церква, муровані комори, льохи, пекарня та ще декілька будинків, а в кінці двору друга брама, менша від цієї, але, мабуть, ще міцніша, бо зроблена з дубових брусів; друга половина двору не така була чиста, як перша, вона й звалася чорним двором.

Тихо було в обох половинах двору, і тільки десь за двором чувся нерозбірливий гомін людей та іржання коней. Така мертва тиша в дворі нагонила нудьгу на Самка, бо він вже роздивився на все навкруги. Він такий, що хоч би вже й злізти з дерева, коли б йому не наказано сидіти нерухомо.

Занекорилися

Аж ось почув Самко, що хтось забалакав на чорному дворі; чутно жіночий голос, а слів не чути. По хвилі зачовгали ноги, і з хвіртки з’явилася огрядна баба з гарапником у руці, а за нею гурток дівчат. Самко впізнав клюшницю панську, Іваниху, і тих дівчат, що були на леваді в час панської гулянки. Але тепер Іваниха й дівчата були не так зодягнуті, як тоді в коштовні убрання; на Іванисі був якийсь старенький одяг, заялозена кохта без рукава, полотняна спідниця та звичайний жіночий очіпок, а дівчата в самих довгих полотняних сорочках і незапнуті.

Іваниха йшла попереду, не дивлячись на дівчат, і промовляла солоденьким голосом не дуже солодкі слова, погрожуючи в повітрі пужалном гарапника.

– Кажу я вам, овечки мої любі, коли ви не признаєтесь, куди поділася ота сучка Оленка, то я вам усім не дам їстоньки та й годі. Побачите! Ось помовчите ще трохи, то підете по черзі до стайні, а там допитаються у вас різочками, – говорила, наче співаючи, Іваниха.

Вона зупинилася й почала дивитися на дівчат, ждучи відповіді.

– Де ж її шукати? Ми не знаємо, де вона поділася, – сказала одна з дівчат.

– Голубоньки мої! Бодай би ви пропали, коли не знаєте! А хто ж одчинив їй комірчину, щоб вона втекла, як не котра з вас? Та однаково вона в мене не викрутиться, одріжу косоньку, нехай гуляє стригою. Ще віддам її за старого свинаря. Ото, щоб знала, як мене соромити. Таке сказати панові: «не хочу». А хто воно сміє з вас хотіти, чи не хотіти?.. Як скаже пан: вмирай, то й умирай та дякуй. Повчу її, щоб ви всі знали: дам оселедчиків, а питоньки не дам.

– Кажу ж вам, ідіть шукайте її. А без неї не вертайтеся у дівочу! – наказала вона. Дівчата стояли нерухомо, обличчя в них неначе скам’яніли. – Чого ж ви стоїте? Чи як вам ще казати? Ану, ану! – загримала Іваниха, ляскаючи в повітрі гарапником. – Ви показилися, дівчатка мої любі... Що це найшло на вас гуртом? Чи я не Іваниха? А котра з вас отам щось шепоче?.. Ось я її!.. – розлютувалася клюшниця.

– Катуй усіх! Катуй! – обізвалася з середини гурту якась дівчина.

– Ось воно там хто... Це ти, Палажко? – запитала солодко Іваниха. – Ох, ягнятко ти ж моє сердешне! Що ж, я й тобі косоньку одріжу.

– Ріж усім! Ріж, відьмо! Ріж підряд! – залунали дівочі голоси.

– Що?.. Що таке?!.. Ось ви які!.. – вже стурбовано й разом злякано промовила Іваниха і кинулася до хвіртки. – А хто там є з хлопців?.. Гукніть мені сюди Микиту!

Дівчата збилися в купу та зашепотілися.

– Ми вже йдемо! Йдемо шукати! – гукнула одна з дівчат до Іванихи.

Дівчата всі пішли швидко за будинок.

– Ось ви повернетеся! Я вас усіх підряд! Я вам, лихі сучки, не подарую відьму! – кричала навздогін дівчатам Іваниха.

З хвіртки вийшов Борис, чепурно зодягнутий, з весело-байдужим видом.

– Чого лютуєте, тітко? – запитав він Іваниху.

– А, мій Борисику! Який ти чепурний! Красунчику мій! – замилувалася тітка. – Чого лютую, питаєш? Ще б не лютувати. Щось подіялося з розпроклятими сучками. Не хочуть слухати. Ще не було ніколи, щоб вони усі разом отак заґедзкалися. Щось недарма подіялося з ними... А ти дивися гаразд та прислухайся добре, – попередила вона.

– А, дурниця! Ну, дайте їм різок. Он продані та й ті байдужі й покірливі, – одказав Борис.

– Покірливі?.. Ой, це теж недарма... А я мов щось чую. Неначе сподіваюся лиха якогось... Ой, дивіться усі.

– Та годі вам! – махнув рукою Борис. – А от я свого добувся: дозволив пан узяти млинареву Досю.

– У тебе тільки балачки, що про неї. Я вже й сама не діждуся, щоб побачити її. Вже й кімнату їй причепурила. От, як постарію, то й ключі їй до рук. Пан знає наш рід, то погодиться.

– Та то вже, як буде. Дивно мені, що її чогось так довго нема. Піти подивитися, що воно там на майдані. Ви ж гукнете мене, як молода прийде. Вона не знає, чого її пан посилав до Фрика, то ви вже скажете, що їй тут буде добре. Привітайте її люб’язно, бо тож моя, – наказав він тітці,