Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

– Гаразд. Не вчи. Привітаю, мов рідну, – одповіла вона навздогін, ідучи на чорний двір. – А куди це ви розігналися, хлопці? – почувся в чорному дворі голос Іванихи.

– Ми туди. Нам до Бориса треба! – одповів їй хтось.

Із чорного двору вийшли два парубки і стали роззиратися.

– Куди ти, смалений?.. – почувся голос вартового за брамою.

– Від батька коваля до Микити, – одповів хтось.

З хвіртки вийшов парубок. Самко його впізнав, то був циганчук. Він порівнявся з двома парубками і, озирнувшись навкруги, запитав їх неголосно:

– Ви в халявках, чи босі?

– Та босі.

– То йшли б на Вовчок, – таємничо промовив циганчук і пішов швидко на чорний двір.

Глянувши один на одного, парубки пішли до брами.

– Чого тиняєтесь?.. Чорти вас розносили! – загримав на парубків вартовий по той бік брами.

Самко, сидячи на дубові, зрозумів, що тут у дворі люди вже знають щось і уміючи криють усе від панських прибічників. Змовилися люди, щось надумали.

– А ти куди, дурепо?! А геть до лихої години! Ще й вона! – загримав вартовий.

– Ти сам дурний, аж тричі! На ось, дивись! Мені до Фрика треба! Який страшний! – почувся голос Гапки.

Човгаючи чобітьми й хитаючись, мов качка, з’явилася на дворі Гапка, подивилася на панський будинок, висякала голосно носа, задубилася й втерла спідницею носа.

– А де воно той Фрик?.. Гей, хто тут є? – загаласила вона на увесь двір.

У будинку рипнули двері, вибіг на ґанок прислужник з грізним видом; він мовчки замахав руками на Гапку, щоб вона мовчала, і швидко зник за дверима.

– Дивись тобі, дурний, помахав руками, немов той вітряк, і втік, – промовила Гапка. – Я така, що й пожду, – додала вона, сідаючи на ослоні біля квітника.

Сівши, вона роздивлялася навкруги, роззявивши рота, позирнула на голі постаті богів і гигикнула, а потім витягла з пазухи окраєць хліба, одломила кусень і почала плямкати, не поспішаючи.

Самко аж затрусився від сміху, дивлячись на Гапку, і вхопився міцно за гілку, щоб не впасти. А Гапка, підгодувавшись, прихилилася спиною до бильця ослону, розкинула набік руки, випнула черево і засопла носом.

Знову рипнули двері, і на ґанку з’явився управитель Фрик, у довгому халаті, пантофлях і кумедній шапці з китичкою. Він позіхав спросоння.

– Це я собі так дуже довго спаля. А надворі вже вечір... А хто такий кричав отут дуже? – бубонів сам до себе Фрик, сходячи з ґанку.

Гапка, побачивши його, підвела голову.

– Чудний... Прямісінько тобі стара баба Горпина. А, щоб його! Ги-ги-ги! – зареготала дурна.

Фрик глянув здивовано на неї і скривив губи, неначе що погане з’їв.

– Звідкіль такий? Мейн-ґот! Фі-фі, який хороший! Що треба тут? Чого?.. Тікай собі кудись! Тут не треба сідати. Тікай кудись! – загримав він на Гапку.

– Гримає, хвороба, – промовила Гапка, дивлячись скоса. – Куди б то я тікала?.. Ось не кричи-бо, чудний, бо я неполохлива. От манія... Дивись, який, – кивнула вона задерикувато головою, витягла з пазухи папірця і подала Фрикові.

Фрик узяв папірця, прочитав, подивився на Гапку, потім ще раз прочитав і знову подивився на неї.

– Мейн-ґот, мейн-ґот!.. Так ти собі така? – запитав він здивовано, не знаючи, що казати.

– Еге ж, така! Така самісінька, як учора й сьогодні.

– Ах, дивина який! Це ти женитися будеш? – запитав, не вірячи своїм очам.

– То-то! Сказав... А, щоб тебе, чудного! Ги-ги-ги! – зареготала Гапка. – Де ж ти бачив, щоб дівка та женилася?.. Ги-ги-ги! – реготала вона гучно.

– Ти собі зовсім розумна, – сказав Фрик, зрозумівши. – Дивина такий!.. – поглядаючи на папірця й на Гапку, дивувався управитель. – А хто тобі давав оцей папірець?

– Той дав, хто давав, – одповіла вона. – «Така вже панська воля», – додала вона, пригадавши, як їй наказувала Дося.

– Так, так... Я знай, що пан підписував, а Борис писав... Так, так... І такий молода... Мейн-ґот!.. Ох-ох!.. – зітхнув німець. – А ти давно з Борисом любовалася, – запитав він Гапку.

– Така я, що й скажу, – крутнула вона головою. – «Така вже панська воля».

– Ох, у тебе голова... Ох-ох!.. – зітхнув Фрик. – Жан! Жан! – гукнув він, повернувши голову до будинку.

З будинку вибіг прислужник і підбіг до Фрика.

– Покликай мені сюди Бориса.

– Ги-ги-ги! – залилася сміхом Гапка. – «Покликай»! – передражнила вона німця. – Поклич треба казати, а то «покликай».

– А ти собі мовчай! – буркнув Фрик.