Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

цьому світі без краси, навіть коли вона нам малодоступна, краса нас не тільки зворушує, але й ушляхетнює, краса нас самих робить у цьому світі гарнішими, краса розм’якшує нам серця, і саме завдяки їй у ньому може так несподівано проростати залізний гвіздок. Я намагався трохи збити цю дивну телячу ейфорійність, в яку потрапив, але нічого не міг із собою вдіяти, і всі мої тверезі резони пропадали, гинули, як краплі дощової води, котрі крапали у пісок пустелі. Бо й пустеля моя раптом десь пропала, почала заростати травою, і та трава вже гналась у стебло; ніколи ні до того, ані після не відчував я такого гарячого почуття, може, й дурного, може, й телячого, але воно залило мене, як заливає людину молодий весняний дощ перед тим, як мають заспівати солов’ї.

Вийшов із кінотеатру зовсім п’яний, понісши з собою останній розуміючий і теплий погляд прегарної акторки,— ми з нею розлучилися навіки, але я за тим не жалкував. Знову їхав у трамваї, і мене наливала тиха й тепла музика, і єдине, чого мені праглося, щоб мої сусіди по кімнаті не затіяли сьогодні пиятики — бо це могло б мене зруйнувати, надто на високе й гарне я був наладнований. Доля мені посприяла: в кімнаті світло вже не горіло, і я заповз у свою постіль, щоб там перед сном тихо завершити своє щастя, бо чомусь повірив, що Лариса мала приїхати до мене, щоб таки стати моєю дівчиною; я вже цього хотів без усяких застережень та умов.

Але в цей мент зі свого ліжка встав Коля й підійшов до мене.

— Слиш! — шепнув він.— Вийди на хвильку в коридор, перекуримо.

Ми вийшли, як були, в трусах і майках і пішли на кухню перекурити. Коля пильно подивився на мене й випустив дим.

— Слиш, чого це тобою кагебісти інтерисуються? — спитав, мружачи очі.

— Та ти що? — вдав я здивованого, а може, й справді здивувався: до таких матерій надто далеко сьогодні був.

— Ну да! В мене розпитували.— Коля хрипко засміявся.— Знайшли в кого!

— І що ж вони розпитували? — Мій ейфорійний настрій миттю пропав, я навіть подумав: за нього завжди доводиться розплачуватися.

— Чи не приносиш ти антісовєцьку літературу в общагу,— сказав Коля.

— Ну, це ти добре знаєш; приношу я чи не приношу.

— Я так і сказав.— Коля підморгнув.— Але ж книжечки читаєш.

— Ясно, що читаю,— сказав я.— Поки що книжки читати не заборонено.

— А то можуть буть разні книжки і антісовєцькі... Вони недаремно інтерисуються. Ти б того, те дєло кинув, бо загремиш, як старший тобі кажу. Не знаю, хто тобі їх дає, але ти ще пацан, тобі жить ще треба. Я їм сказав, що ти з книжками не ховаїся, що вони на тумбочці чи в тумбочці лежать. І знаєш, шо той барбос сказав: “Ми знаємо!” — вони тут уже в тебе робили шмон.

— То хай роблять,— сказав я.— Я нічого не ховаю.

Коля озирнувся, ніби нас хтось міг підслухати, й прошепотів:

— Слиш, може б, ти мені дав шось таке почитать...

— Та не читаю я нічого такого, Коль,— сказав якомога щиріше.— Це вони щось переплутали.

— Кажи, кажи!.. То не ті, що переплутують. Коли вони тобою заінтерисувалися, щось є... Я ж не дурний.

Я насторожився. Може, Коля був і недурний, був він, зрештою, як на мене, й непоганий хлопець, але ця остання фраза змусила мене триматися на бачності. Взагалі, я останнім часом про існування за собою нагляду ніби й забув — надто вже захоплено жив. Засобами застороги, правда, не гребував, але був таки менш сторожкий.

— У мене, Коль, перед тобою секретів нема,— сказав я.— Хочеш, буду тобі показувати ті книжки, а коли тебе щось зацікавить, читай. Ти розумний хлопець, але боюся, що тих книжок не вгризеш. І ніякі вони антісовєцькі... А те, що вони мною заінтересувалися, нічого дивного, бо, як мені казали, вони скрізь нюшать. По гуртожитках найбільше.

— Не думай, шо я на пушку тебе беру,— сказав Коля.— Я про тебе їм нічо не сказав.

— А що ж ти можеш сказати, Коль? — здивувався я.

Коля озирнувся й підморгнув мені таємниче.

— Щось та й міг би сказати,— майже прошепотів.— Ти не такий, як всі... А раз не такий, щось там за пазухою держиш. У гуртожитку буваєш мало, десь шаландаєш, приходиш пізно, до чарки не дуже. Нє, щось там у тебе є...

Він справді був недурний, цей Коля, тому й виявив до мене підвищений інтерес. Але хто він: приятель мені чи ворог? Чи ж те, що я “не такий”, приваблює його, чи викликає глуху задрісну неприязнь? От тобі мул і дно, подумав я,— і в мушлі, і на дні є свої закони, а ті, що втискуються сюди збоку, не завжди вміють і можуть під ті закони підлягати.

— І ти їм це сказав?

— Не на того напали,— мовив Коля.— Я,