Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— Гаразд, Коль,— сказав я, поклавши йому руку на плече.— Щиро тобі дякую, що попередив. Ти справжній друг! Коли в мене будуть щось розпитувати про тебе, я тебе теж попереджу.

— А що можна розпитувати про мене? — насторожився Коля.

— Кажу ж тобі: вони нюшать. Там, де щось є і де нічого нема. Треба ж їм щось робить!

— Да, я їм так і сказав,— мовив Коля.— Ми тут укалуєм, сказав, а вам нема чого робить. Ти от, кажу, здоровий, як бик, то пішов би, коли такий правильний, на стройку комунізма.— Коля засміявся.

— Так і сказав?

— А ти шо думав! — героїчно мовив Коля ще й носа задер.

— Погано сказав. Тепер вони й за тобою будуть нюшить.

— Ну, мене так просто не візьмеш, хай викусять,— Коля зробив непристойного жеста, а я подумав, що він уже бахвалиться: навряд чи такі речі казав. Може, думав, а не казав.

За мить він знову подивився на мене уважно, навіть з підозрою.

— Слиш, а звідки ти про них так знаїш: і шо нюшать, і шо общагами інтернуються, шо треба казать, а шо нє?

— Дурний цього не знає, Коль,— мовив я.

— А я от і не знав, хоч не дурак,— мовив Коля.

— Тепер знаєш,— відказав я.

Коля докурив сигарету й плюнув нею у відро в кутку.

— Давай договоримся,— сказав.— Коли вони в тебе про мене щось, ну пойняв... і коли вони в мене про тебе — то понятно! Бо вони мені казали, щоб разговор у тайні держать. В случаї чого, я тобі нічо не говорив, добре?

— Добре,— сказав я, і ми пішли до кімнати...

Ця розмова розбила вщент мій ейфоричний півникарський настрій, я довго крутивсь у постелі й не міг заснути, до речі, Коля так само. Зрештою, заснув і знову приснилася мені моя кочегарка і піч, що була ротом вогнедишного звіра, чи людини, чи ідола, чи того й того заодне; мені приснилося, що моя кочегарка — це величезна, не так широка, як висока зала, в якій лежать зв’язані, напівголі, а то й голі люди, і так їх багато, що вони нагадували сплетену вервечку рук, ніг, спин, голів, грудей — старі й молоді, жінки й чоловіки, вони ворушилися, і ворушилася вся та сплетена маса. В проходах між людьми ходили чорти з бичами й плескали або ж вряди-годи кидали тими бичами на спини, голови, руки й ноги, і в тому місці спалахувало виття-плач. Чудисько ж — ідол, людина чи тварина — вряди-годи механічно розтуляло червоні розпечені губи, і саме в той момент два могутні чорти жбурляли туди чергову жертву, яка видавала протяжний зойк. Залізні губи при тому стулялися, а з очей блискали потоки іскор. Почвара рухала щелепами, ніби пережовувала жертву, а тоді знову розтуляла пащу — туди вкидали розпластане тіло. Вони, очевидно, також були втомлені, бо піт густо тік струмками по їхніх чорних тілах — чорний піт чорними струмками. І от трапилося раз, що вони, ті чорти, не встигли кинути жертву, тоді чудисько виригнуло з рота вогняного смерча, і обидва чорти миттю звугліли й розлилися чорною смолою. Натомість прискочило два нових і закинуло до рота пащеки жертву. Губи стулилися, з очей бризкнули іскри, і потвора заворушила щелепами. І хоч зникали люди один за одним у пащеці потвори, їх у залі не меншало, бо в розчинені двері в’їжджали з тачками інші чорти, а в кожній тачці було по одній — двоє, троє — зв’язаній людині. Їх звалювали на очищене місці, розвертали тачки і мчали з ними в чорний розхилений простір дверей. Я теж був серед тих скручених і сплетених, зв’язаний однією мотузкою з Артуром, Славком, Ларисою, Людою, Степаном Вітличним, братами Горбачами, Славковим дядьком — пута впились у тіло й роз’їдали його, і я зовсім близько був до печі — отієї жахнючої всепожираючої почвари, вряди-годи й на мене падав пекучий бич, і я, як і всі кричав, крутився, звивався, жах мене з’їдав, бо лишалося мені зовсім небагато, ще півгодини, найбільше годину, і мене вихоплять із цієї маси і жбурнуть у піч, тоді спалахне останнім зойком моя свідомість, і я навіки пропаду, перетворившись у нікчемну купку попелу. І от до мене кинулися чорні істоти, які спливали чорним потом, схопили за руки й за ноги, розмахнулися мною, і я полетів у ненаситний рот потвори, але в нього не встиг улетіти, бо почвара передчасно замкнула вуста — я вдарився об залізо її вуст і прокинувся. Перелякано зирнув на годинника — було вісім годин ранку. Я схопився з ліжка, бо часу у мене зовсім мало, адже о дев’ятій тридцять мав уже приїхати автобус із Ларисою, а їхати до автовокзалу таки далеченько. Хлопці ще спали — була субота, — і я швидко вбрався. Метнувся в туалет, кинув у розпалене обличчя кілька пригорщ зимної води, прополоскав рота, бо чистити зуби ніколи, а за кілька хвилин бухнув дверима гуртожитку — на мене потекло свіже весняне повітря. Над головою розгорнулося неймовірно чиста блакитна баня неба, а недалеко заздвонила синиця. Повітря ще не встигло напитися диму Дарницьких заводів, було ясне, свіже, гостре на смак — таким воно буває тільки навесні. І це був такий разючий контраст між тим, що мені снилося, і цим весняним, повним сонця й пробудження ранком, що я захлинувся від радості, що той сон