Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

У Києві були відкриті вербувальні бюро для запису до Особливого корпусу і до офіцерських дружин офіцерів збройних сил колишньої Російської імперії та колишньої Російської республіки часів Керенського. До середини листопада 1918-го штат дружин становив близько 3 тисяч офіцерів, що об’єднались у 5 дружин, взявши назву за прізвищем свого командира-організатора.

Вже на еміграції гетьман зрозуміє помилки у формуванні офіцерських дружин: «Ми повинні були самі формувати армію за всіма правилами мистецтва, а не займатися випадковими організаціями, які, до речі, робилися міністерством внутрішніх справ, але які у поганій обстановці не могли принести користі, вони годилися тільки для захисту місця їхнього проживання, а не для наступу і боротьби у будь-якому напрямку».

З офіцерів-українців, які мали за освіту тільки школу прапорщиків, на початку листопада 1918-го був організований корпус Національної гвардії. У Києві з усього цього корпусу було створено тільки Київську добровольчу дружину генерала Кирпичова для охорони міста.

У середині листопада Скоропадський розумів, що наближаються жорстокі часи боротьби за владу, в якій головними ворогами будуть українські соціалісти та російські більшовики. Він розумів, що до початку цієї боротьби залишилися лічені дні і він не встигає сформувати потужну українську армію з 8 територіальних корпусів. У територіальних корпусах були тільки офіцерські кадри, а новобранці мали прибути лише наприкінці листопада 1918-го, тому гетьман наказав негайно сформувати в кожному з 48 полків 8 корпусів по одній офіцерській роті, що буде мати на озброєнні по 10–15 кулеметів, — «головне призначення цих рот було підтримати порядок у провінції».

З 15 листопада 1918 року Скоропадський планував почати перший призов до української армії. До 1 листопада вже були готові штаби та офіцерські кадри для формування нових частин. У той же час змовники-соціалісти розраховували, що насильницька мобілізація посилить загальне невдоволення гетьманом та допоможе залучити до повстання «потенційних дезертирів».

На боці Скоропадського залишалася Сердюцька дивізія, що складалася з 4 піхотних полків, артилерійської бригади та Лубенського полку кінноти.

У той же час голова Національного союзу Винниченко, крім скликання конгресу, мав на руках іще інші козирі. Перший «козир» — план «тихого перевороту» по усуненню гетьмана. Змовники розраховували на допомогу в цьому особистої охорони Скоропадського та командира цієї охорони полковника Миколи Аркаса, але гетьманська контррозвідка встигла його заарештувати. Після невдачі «акції Аркаса» змовники з найближчого оточення гетьмана почали переконувати Скоропадського в тому, що необхідно перевести в Київ із Білої Церкви загін Січових стрільців для охорони гетьмана. Але Скоропадський уже знав, що можна чекати від такої охорони, й відмовився від нових проблем…

Другим «козирем» Винниченка був план загальноукраїнського повстання. На початку листопада 1918-го у план повстання, що готували Винниченко та Шаповал, були посвячені 15 впливових українців: командувач Запорізької дивізії полковник Болбочан, командувач Подільського корпусу генерал Ярошевич, командир Особливого полку Січових стрільців Коновалець, командир Чорноморського коша Поліщук, лідер українських залізничників Макаренко, гетьманський міністр залізничного транспорту Бутенко, генерал гетьманської армії, командир Залізничного полку Осецький; полковники Павленко, Василь Тютюнник, Хилобоченко, кілька діячів ЦК партії українських есерів. Змову підтримували і чимало молодших офіцерів гетьманських військ, переважно українського походження.

Уже після повстання гетьман журився, що його військове відомство було «набите невідповідними людьми», а то і «зрадниками».

Федералісти Єфремов, Ніковський, Мацієвич називали майбутнє повстання авантюрою і благали Винниченка не починати революції в момент «мирного компромісу», що намітився між «свідомими українцями» та владою.

Але Винниченко розумів, що повстання необхідно провести негайно, поки Антанта не встигла виразно висловитися на користь збереження режиму гетьмана, поки більшовики не перехопили ініціативу повстання, поки в Скоропадського ще не було значних військових сил.

13 листопада стало відомо, що гетьман остаточно вирішив піти на «возз’єднання» з білогвардійською Росією. Стало зрозуміло, що новий кабінет будуть наповнювати прихильники ідеї повної ліквідації української незалежності. В оточенні Скоропадського проводилися консультації щодо створення «проросійського» кабінету міністрів із прем’єром Сергієм Гербелем.

13 листопада на таємному засіданні Національного союзу лідери українських соціалістів вирішили негайно розпочати загальноукраїнське повстання проти гетьманського режиму. Свіжа інформація про зміну орієнтирів Скоропадського підштовхнула ЦК УСДРП і ЦК УПСР дати згоду на проведення повстання. Воно набувало характеру «національної оборони» проти нових планів гетьмана… Спочатку змовники планували сформувати головний центр повстання — революційний тріумвірат (Винниченко, Шаповал, Петлюра), але вже наступного дня вони сформували нову владу повсталої України у вигляді Директорії (колективного президента) у складі Володимира Винниченка (голови Директорії), Симона Петлюри, Андрія Макаренка, Федора Швеця, Опанаса Андрієвського. Три останні «колективні» президенти були маловідомі в українському суспільстві.

Андрій Макаренко, організатор профспілок залізничників та лідер мікроскопічної української народної партії, був поважним гетьманським чиновником — директором одного з департаментів міністерства шляхів сполучення. Він був креатурою міністра Бутенка, що теж робив багато для підготовки повстання. Міністерство шляхів Скоропадського у середині листопада перетворилося на «кубло» змовників, і гетьманські шляхи сполучення опинилися у кризовому стані, бо контролювалися змовниками.

Федір Швець, професор геології і колишній член Центральної Ради, делегувався до Директорії ЦК партії українських есерів та ЦК «Селянської спілки». Опанас Андрієвський, адвокат та колишній мировий суддя, був делегований до Директорії партією соціалістів-самостійників. Цікаво, що Микита Шаповал відмовився від посади «директора», бо не бажав працювати разом з Петлюрою.

Кандидатура Михайла Грушевського, колишнього «лідера нації», навіть не була запропонована змовниками, а його пропозиція відновити структуру Центральної Ради не розглядалася.

Винниченко згадував: «…ризик цей був цілком явний. Німецько-гетьманський уряд уже знав про підготовку повстання. Йому було відомо навіть про день останніх Загальних зборів Національного союзу, де мав був бути обраний Вищий орган Влади Революції, Директорія. І цим вечором гетьманські російські офіцери на броньовиках з кулеметами й бомбами їздили по всьому Києву, шукаючи той будинок, де проходила надзвичайна нарада. Коли б вони його знайшли, ми б уже в той вечір були мертвими, ми знали про те, що гетьманська «охранка» вирішила без суду розстріляти нас усіх на місці». Над змовниками згущалися хмари, та вони призначили початок повстання на 15 листопада. Винниченко умовляв Євгена Коновальця (його полк базувався у Білій Церкві) першим підняти