Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

Тунель завертав то ліворуч, то праворуч, але не вужчав. Навпаки, місцями він перетворювався на просторі печери, які тисячами блискіток відбивали проміння прожектора.

— Тут лишатись ми не можемо, ящір сюди пролізе… І справді, підземеллям котився шум, багатократно посилений відлунням.

Вчені уже втратили уявлення про те, як глибоко забралися в надра скелі. А шум безперервно наближався.

— Туди! — вказав Мадараш на розколину в стіні і без роздумів прослизнув у неї. Інші полізли за ним.

Переслідувані притиснулись одне до одного і, затамувавши подих, чекали на появу потвори. Вона, очевидно, пересувалась цілком вільно і в темряві; гудіння посилювалось з кожною секундою. Але ось воно замовкло.

І в ту ж мить почувся оглушливий постріл. Ще один…

— Ви чули? — невпевнено запитала Алена.

— Дуже схоже на постріли рушниці…

— Це, безперечно, наші! — зрадів Мадараш і швидко почав просуватись назад у печеру.

— Зачекайте! Береженого й бог береже! — затримав його Навратіл, який навіть у найтяжчі хвилини не забував приказок.

Всі знову притихли, з напруженням чекаючи, що ж буде далі.

— Товариші, ви живі? — долетів здалеку приглушений крик.

— Це — наші!.. Ми тут, тут!..

— Як ви нас тут знайшли? — вигукнув Северсон, коли друзі наблизились.

— Як? Я теж дивуюсь цьому! — засміялась Молодінова. — Вас можна спокійно посилати на спартакіаду — не осоромитесь!

— Хай я буду королем квартян, якщо ви не завоювали б там усі золоті медалі! Але то був спринт! — сказав Фратев схвально. — Мало не втекли від нас разом з потворою.

— Ну, через неї голову сушити вже не варто. Трьох пострілів їй цілком вистачило! — Мак-Гарді з насолодою зважив рушницю в руці.

— Так воно вже йдеться на білому світі: «Коли лихо найбільше, — божа поміч найближче!» — знову повернувся гумор до Навратіла. — Так ще моя бабуся говорила.

Вся експедиція повільно поверталася назад, щоб оглянути ящера зблизька. В сяйві електричних ліхтарів він справляв ще страшніше враження, аніж здалеку.

— Насувається буря! — почувся голос Вроцлавського, який лишився на варті біля входу в печеру. — Тільки що зійшло червоне сонце, а воно, видно, завжди віщує негоду.

Вирішили заночувати в підземеллі.

— Будемо тут в захистку і від бурі, і від дванадцятиногих красенів! — схвалив це рішення Мак-Гарді.

У Заяців сьогодні смеркують. Світло в кімнаті загашено, в каміні палахкотять кілька ялинових полін. Весело тріщить і приємно пахне смола. Юрко сидить на краєчку крісла, ліктями уткнувся в коліна, обличчя сховав у долоні. Замріяно дивиться на полум'я і слухає.

Доктор Заяц, як уже ввійшло у звичку, в ці години смеркування розповідає про свою молодість, згадує цікаві випадки, що трапилися на роботі. Миготливі вогники на стінах збуджують фантазію, дають їй крила, щоб вона вільно линула у простір.

— Татуню… — тихо озвався Юрко, коли доктор Заяц на хвилину замовк. — Скажи, будь ласка, чи долетів уже «Промінь» до планети Ікс, чи, може, ще в дорозі? Під час учорашньої телепередачі з «Променя» Северсон сказав, що вони вже пройшли три чверті шляху…

Запитання хлопчика вивело доктора Заяца з мрійного настрою.

— Коли б то я знав! — зітхнув він. — Але це відомо тільки їм, на «Промені». Будемо сподіватись, що вони щасливо прибули. Можливо, саме домовляються з тамтешніми мешканцями випробуваною міжнародною мовою жестів, — невесело пожартував він. — Шкода, що наші засоби зв'язку надто повільні для такої колосальної відстані. З учорашнього репортажу ми не дізнались нічого нового: адже за три роки польоту Всесвітом він значно постарівся. Не забувай, що репортаж, який надсилають з «Променя» саме зараз, долетить до нас аж через чотири з гаком роки, бо радіохвилі, які його несуть, не можуть летіти швидше за світло… Я турбуюсь, власне, не про «Промінь». Він добре збудований і бездоганно обладнаний. Непокоять мене люди. Ті троє злочинців, які летять з ними, можуть щось встругнути. То — безумці.

— Слід сподіватись, що все скінчиться гаразд, — сказала заспокійливо Гана Заяцова. — Злочинці не підуть так далеко, щоб забити своїх супутників, адже вони лишилися б тільки втрьох проти цілої планети. А крім того, я переконана, що незабаром удасться попередити екіпаж.

— Коли б так! Хоч принцип використання гравітації для зв'язку на велику віддаль вже відкрито, до його практичного застосування нам ще далеко.

— А чи дізнаються на «Промені», що ви вже навчились використовувати гравітацію? — запитав Юрко.

Доктор Заяц посміхнувся:

— Ти хочеш сказати, що на «Промені» нема приймача, який би міг перехопити наші гравітаційні хвилі? Не турбуйся, такий приймач є. Це — звичайний астрогравіметр. Коли його брали з собою в подорож, звісно, ще не уявляли, яку важливу роль зможе він зіграти. Лише через кілька місяців після старту ми повідомили їх, над чим працюємо, і попросили, щоб один з астрогравіметрів був завжди скерований на Землю, — на випадок, якщо нам вдасться використати гравітацію.

— А як швидко поширюється гравітація у просторі? — запитала Заяцова.

— Точно ще не знаю, але, безперечно, набагато швидше за світло.

— Здається, хтось подзвонив. Юрко, біжи подивись… — урвала розмову Заяцова.

— Так, тато вдома. Прошу, заходьте! — почувся за хвилину голос хлопця в передпокої. Заяц швидко підвівся і ввімкнув світло.

До кімнати зайшов високий широкоплечий чоловік з чорним кучерявим волоссям і