Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

правій руці Дітріха злетів у повітря, цілячись у плече суперника, але той відсахнувся зі швидкістю вітру. Ще випад — лезо черкнуло светр, та флегматичний Нік на те не зважав.

По Дітріхових руках заструменіли водні потоки, які обплітали темний метал меча.

— Здається, я знаю, що він хоче зробити, — самими губами прошепотіла Діке, замислено заплітаючи волосся в косу.

— Підмочити Ньєрдову репутацію? — пирхнула Нікта.

Незабаром Дітріх почав втрачати терпіння, бо його суперник лише мляво тікав, позіхав і вивертався від атак останньої миті чи й дозволяв себе злегка поранити. Студент зробив ще один різкий випад, проте цього разу Нік відступив жвавіше, а хвиля стихійної сили розбилась об кам’яну підлогу та обдала його бризками — з ніг до голови.

— Дивний бій, — пробурмотів Веретрагна.

Рен не знала Ньєрдового задуму, проте усмішка координаторки переконувала її в тому, що голова групи має щось на думці. Дівчина пошукала поглядом Зака, але не примітила його серед студентів. Не було й Амона, який днями після розповіді про прокляття роду Діонісів ходив сам не свій. Зіґфрід, за його ж словами, вирішив не пропускати індивідуального в Керна, бо в силу Ньєрда він і так вірить, а власну треба ще розвивати.

— Та годі вже бігати! — в голосі Дітріха проступило безсилля.

Він стояв посеред кола, важко дихаючи, і вода стікала з його волосся, скрапуючи на кам’яну долівку.

— Як хочеш, — нарешті озвався Ньєрд.

Він шарпнув шарф із шиї, і Рен зі здивуванням зрозуміла, що снігові візерунки — то не лише візерунки. З-під Нікових пальців летів сніг.

Очі Дітріха розширились, наче він збагнув одну дуже-дуже погану річ.

Ньєрд здмухнув щось зі своєї долоні.

Спершу це

щось ]]> не вдіяло нічого. Тоді суперник кинувся тікати від йому лише зримої загрози, розбризкуючи краплі води вусібіч. Але загроза наздогнала: хлопцеві ноги закам’яніли в льодових кайданах. Подув крижаного вітру пробігся від стіни до стіни й миттєво перетворив аудиторію на білосніжну казку — паркетом розповзлися візерунки, морозяні картини вкрили купол, дрібний сніжок затріпотів з-під стелі, а Дітріх завмер на грані золотого кола, закутий у льодову брилу, витворену з власної води. Нік обтріпав долоні — з них посипався сніг.

— Переможець — Ніколас Ньєрд, — директорка усміхалася.

Хлопець клацнув пальцями — льодова кірка, що сковувала Дітріха, з тріском розсипалась, і той упав на підлогу, хапаючи повітря ротом.

Торарей кивнув до директорки:

— А що я вам казав! Віддайте мені його на границі — там ціни такій могуті не буде.

— Не можу, — Аматерасу стріпнула сніг з волосся, і воно знову заблищало глибокою чорнотою. — В Академії — це одна річ, а на границях — зовсім інша. Ньєрд просто проспить сигнал тривоги.

У Торареєвому голосі, проте, й далі бриніла піднесеність:

— То давайте я заберу з собою Тесса!..

— Я тобі заберу! — Діта опустила долоню на плече доцента-стихійника.

— Люба! — той винувато озирнувся. — Я й не бачив, коли ти підійшла.

— І це чудово! Бо коли ти збирався мені розповісти про границю? На границю він хоче! За новими шрамами скучив?

— Хтось мусить робити це, Діто. Тіньовий бік завжди поряд, — відказав Торарей, і то так, що викладачка не знайшла слів у відповідь.

* * *

Чутка, що майже безсила Рендалл Савітрі і могутній кандидат у Тріаду мають спільне завдання, розлетілася блискавично. Медея перестріла Рен за кілька днів після випадку з Енлілем. Вона чекала просто за дверима аудиторії Тота, оборонно склавши руки на грудях.

— О, Савітрі, ходяча біда! — чорнявка жестом покликала її відійти вбік.

— Раптово, — шепнула Нікта. — Що їй треба?

— Не знаю, — мовила Рен, киваючи подрузі, що все гаразд.

Золотоока дівчинка на секунду затримала погляд на обличчі Медеї, але тоді злилася з потоком студентів, які покидали аудиторію.

— Нікуди без своєї хаотичної охорони? — хмикнула Медея, явно помітивши підозру Нікти.

— Ти щось хотіла?

— Добре, залишмо жарти. Ми з Тессом порадились і вирішили, що маємо тобі допомогти.

— Уже цікаво, — дівчина не стримала хмикання.

— Так, — відповіла Медея, і здавалось, що ці слова даються їй нелегко.

Рен видихнула з полегшенням: однокурсниця досі не велика її прихильниця. А отже, вона не прикидається.

Чаклунка продовжила:

— Ти так чи інак залишаєшся зникальницею. Тому приходь на збори.

Рен спідлоба подивилась на Медею:

— Слухай, ти ж пригадуєш, що двічі збиралася мене вбити? На повному серйозі.

— Так, бували між нами напружені моменти, — погодилася чорнявка. — Але я більше не маю нічого злого на думці. Аматерасу, як ти знаєш, відтяла мої чарівницькі сили, а заразом зник і зв’язок з учителькою, яка наставляла мене і діяла на нерви. Та й, знаєш, паскудити життя Савітрі — не те, чим я б хотіла займатися в Академії у вільний час. А щодо зборів — то нам, зникальникам, краще триматися разом. Ми тренуємось і все таке.

— Дякую, я подумаю, — Рен вирішила не відповідати певно, бо це ж Медея.

— Я знаю, що ти не захочеш приєднуватись, — криво всміхнулась чаклунка. — Ти не віриш мені — це нормально. Але знаєш… Не бери в голову, що там інші кажуть — а вони казатимуть, о так. Енліль цей хоч і справляє враження, але, трясця, мені лячно навіть стояти поруч. Думаю, тобі теж.

— Ні краплі. Він — хороша душа. А щодо наших взаємин, то недавно ти була іншої думки.

— Цінність людини в тому, що вона — не дерев’яна. Може змінюватись. Я змінила свої судження про тебе, Савітрі. Ти в біді, й ось маєш мою руку, — Медея простягла відкриту долоню до Рен і швидко додала: — Хоч це й не означає, що ти почнеш мені більше подобатися чи щось таке. Я все ще знаю,