Читати книгу - "Хто боїться смерті"

Він стояв просто перед нашим наметом і був заввишки з немолоде дерево. А завширшки — як три намети. Маскарад, дух із дичавини. На відміну від агресивного маскарада з кігтями-голками, який стеріг хатину Аро того дня, коли я на нього напала, цей стояв нерухомо, як камінь. Він був зі щільно укладеного палого мокрого листя, а ще з нього стирчали тисячі металевих шипів. Він мав дерев’яну голову, на якій було вирізьблено насуплене обличчя. Вгорі з нього потроху виходив густий білий дим. Від цього диму й ішов запах. Довкола маскарада прогулювалося з десяток цесарок. Час від часу вони поглядали на нього з тихим цікавим свистом, схиливши голови набік. Дві сіли праворуч від нього, а одна — ліворуч. «Чудовисько, яке приваблює милих нешкідливих пташок, — подумала я. — Що далі?»

Маскарад пильно поглянув на мене згори вниз, а я тим часом повільно випросталася. За спиною в мене стояв Мвіта. За кілька ярдів від нас були Діті з Фанасі та збирався натовп глядачів. Фанасі обіймав Діті однією рукою за талію, а Діті міцно трималася за нього. Праворуч від мене ховалася за своїм наметом нажахана Лую. Я мало не розсміялася. Лую залишилася, Діті з Фанасі злякалися.

— Як ти думаєш, чого він хоче? — голосно прошепотіла Лую так, наче істота не стояла просто перед нами, й підкралася ближче. — Можливо, якщо ми дамо йому те, чого він хоче, він піде.

«Залежно від того, чого він хоче», — подумала я.

Раптом істота почала опускатися на землю, згинаючи тіло з листя рафії. Цесарка, що сиділа біля нього, пурхнула трохи вбік, а тоді знову повернулася на місце. Маскарад перестав опускатися. Тепер він сидів. Я сіла перед ним. Мвіта сів за мною. Лую теж залишилася поруч. У неї не було ніякого хисту до чарів, і через це її сміливість під час зустрічі з таємничим видавалася ще неймовірнішою.

Коли він наблизив голову до землі, дим з дивним запахом, що оточив нас, загуснув. У мене перестали працювати легені, і я ледве втрималась від кашлю. Я знала: це було б нечемно. Втім, кілька цесарок таки кашлянуло. Маскарадові, здавалося, було байдуже. Я позирнула на Лую й кивнула. Вона кивнула у відповідь.

— Скажи їм усім, хай відійдуть, — попросила я її.

Вона, геть не замислюючись над цим, пішла до людей.

— Вона просить відійти, — сказала Лую.

— Це маскарад, — невиразно відповіла якась жінка.

— Я не знаю, що це, — промовила Лую. — Але…

— Він прийшов поговорити з нею, — сказав якийсь чоловік. — Ми просто хочемо на це подивитися.

Лую повернулася до мене. Ну, тепер я хоч знала, чого він хоче. Червоний народ продовжував вражати мене інтуїтивним знанням містичного.

— Все одно відійдіть, — просто сказала я. — Це приватна розмова.

Вони відійшли на теоретично безпечну відстань. Я помітила, як Фанасі та Діті пропхались у натовп і зникли. А тоді маскарад заговорив зі мною.

«Оньєсонву, — промовив він. — Мвіто». Голос виходив з усього його тіла, вилазив з нього, як і дим. Розходився навсібіч. Цесарки припинили посвистувати, і ті птахи, які стояли, повсідалися на пісок. «Вітаю вас, — промовив він. — Вітаю ваших предків, духів і чі[15]». Поки він говорив, нас несподівано оточила дичавина. Я замислилася, чи бачить дичавину Мвіта. Яскраві кольори, трубочки, що пульсували, виходячи з реальної землі. Якщо в дичавині є дерева, то вони були схожі на дерева. Дерева з дичавини.

Я роззирнулася довкола, шукаючи батькове око. Я бачила його сяйво, але саме око застував масивний маскарад. Це був єдиний натяк на те, що я можу довіряти цьому могутньому створінню.

— Вітаємо, оґо, — сказали ми із Мвітою.

«Простягни руку, Оньєсонву».

Я повернулася до Мвіти. У його примружених очах читалася напруга, він зціпив зуби, стиснув губи, роздув ніздрі й насупив брови. Раптом Мвіта підвівся.

— Що ти збираєшся робити? — запитав він маскарада.

«Сядь, Мвіто, — відповів той. — Ти не можеш зайняти її місце. Ти не можеш її врятувати. У тебе є власна роль». Мвіта сів. Маскарад просто взяв і прочитав його думки, хутко вивчив його запитання та аргументи і висловився саме з того питання, що найбільше турбувало Мвіту. «Торкайся її за потреби, але не втручайся», — додав він.

Мвіта схопив мене за плече і прошепотів на вухо:

— Я підтримаю все, що ти хочеш зробити.

У його голосі я почула благання. Він благав мене відмовитися. Вдіяти щось. Утекти. Я згадала свій Одинадцятий ритуал, коли в мене був схожий вибір. Якби я тоді втекла, мій батько не побачив би мене так скоро. Я не опинилася б тут. Але я була тут. І за чотири дні, коли я усамітнюся, неодмінно щось станеться. Доля холодна. Жорстока.

Я повільно простягнула руку, не заплющуючи очей. Мвіта вчепився в моє плече і притиснувся ще сильніше. Не знаю, чого я очікувала, але аж ніяк не була готова до того, що сталося далі. Шар мокрого листя на маскараді повністю піднявся, водночас оголивши його численні голки. Маскарад відхилився від мене, а тоді кинувся вперед, тихенько зашурхотівши. Я відсахнулась і кліпнула. Розплющивши очі, побачила, що повністю вкрита крапельками води та… голками маскарада.

Ними повністю вкрилося моє лице, руки, груди, живіт, ноги. Голки навіть якимось робом опинилися в мене на спині! На мені не було голок лише там, де мене прикривало Мвітине тіло. Мвіта скрикнув. Йому водночас хотілося торкнутися й не торкатися мене.

— Ти що… — Він підскочив і поглянув на мене, а тоді на голки. — Що це… Оньє? Що?..

Витріщившись на себе, я писнула, готова закричати та здивована тим, що я досі притомна і нормально почуваюся. Я ж скидалася на подушечку для голок! Чому з мене не точиться кров? Де біль? І чому маскарад сказав мені простягнути руку, якщо він збирався зробити саме це? Це що, якийсь жорстокий жарт?

Маскарад засміявся. Його мокре листя затрусилося від низького, гортанного реготу. Так, ця істота