Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

Наташа усміхнулася крізь сльози.

— Ти не читала листа? — спитала Соня.

— Не читала, але вона сказала, що все пройшло і що він уже офіцер…

— Хвалити бога, — сказала Соня, хрестячись. — Але, може, вона обманула тебе? Ходім до maman.

Петя мовчки ходив по кімнаті.

— Якби я був на місці Миколеньки, я б ще більше французів забив, — сказав він, — такі вони паскудні! Я б їх побив стільки, що купу з них зробили б, — провадив далі Петя.

— Мовчи, Петю, який ти дурень!..

— Не я дурень, а дурки ті, що від дрібниць плачуть, — сказав Петя.

— Ти його пам'ятаєш? — раптом по хвилинній мовчанці спитала Наташа. Соня усміхнулася.

— Чи пам'ятаю Nicolas?

— Ні, Соню, чи пам'ятаєш ти його так, щоб добре пам'ятати, щоб усе пам'ятати, — із старанним жестом сказала Наташа, видно, намагаючись надати своїм словам найсерйознішого значення. — І я пам'ятаю Миколеньку, я пам'ятаю, — сказала вона. — А Бориса не пам'ятаю. Зовсім не пам'ятаю…

— Як? Не пам'ятаєш Бориса? — спитала Соня здивовано.

— Не то що не пам'ятаю, — я знаю, який він, але не так пам'ятаю, як Миколеньку. Його, я заплющу очі і пам'ятаю, а Бориса ні (вона заплющила очі), так, нема — нічого!

— Ой, Наташо! — сказала Соня, захоплено й серйозно дивлячись на свою подругу, наче вона вважала її за недостойну чути те, що мала намір сказати, і наче вона говорила це комусь іншому, з ким жартувати не можна. — Я полюбила раз твого брата, і, хоч би що трапилося з ним, зі мною, я не перестану любити його ніколи за ціле життя.

Наташа здивовано, цікавими очима дивилася на Соню й мовчала. Вона почувала, що те, що казала Соня, було правдою, що була така любов, про яку говорила Соня; але Наташа нічого схожого ще не зазнавала. Вона вірила, що це могло бути, але не розуміла.

— Ти напишеш йому? — спитала вона.

Соня замислилась. Питання про те, як писати до Nicolas і чи треба писати, було питанням, яке мучило її. Тепер, коли він був уже офіцер і поранений герой, чи добре було з її боку нагадати йому про себе і ніби про те зобов'язання, яке він узяв на себе щодо неї.

— Не знаю; я думаю, коли він пише, — і я напишу, — червоніючи, сказала вона.

— І тобі не соромно буде писати йому?

Соня усміхнулася.

— Ні.

— А мені соромно буде писати Борисові, я не писатиму.

— Та чого ж соромно?

— Та так, я не знаю. Ніяково, соромно.

— А я знаю, чого їй соромно буде, — сказав Петя, ображений першим Наташиним зауваженням, — того, що вона була закохана в цього товстого з окулярами (так називав Петя свого тезка, нового графа Безухова); тепер закохана у співця цього (Петя говорив про італійця, Наташиного вчителя співів): ось їй і соромно.

— Петю, ти дурний, — сказала Наташа.

— Не дурніший за тебе, матінко, — сказав дев'ятилітній Петя, зовсім так, наче він був старий бригадир.

Графиня була підготовлена натяками Анни Михайлівни під час обіду. Пішовши до себе, вона, сидячи в кріслі, не зводила очей з мініатюрного синового портрета, вправленого в табакерку, і сльози набігали їй на очі. Анна Михайлівна з листом навшпиньки підійшла до графининої кімнати і зупинилася.

— Не входьте, — сказала вона старому графові, який ішов за нею, — згодом, — і зачинила за собою двері.

Граф приклав вухо до замка і став слухати.

Спочатку він чув звуки байдужої розмови, потім один лише голос Анни Михайлівни, яка казала довгу промову, потім зойк, потім мовчанка, потім знову обидва голоси разом говорили з радісними інтонаціями, і потім кроки, і Анна Михайлівна відчинила йому двері. На обличчі в Анни Михайлівни був гордий вираз оператора, який закінчив важку ампутацію і вводить публіку для того, щоб вона могла оцінити його вправність.

— C'est fait![362] — сказала вона графові, урочистим жестом показуючи на графиню, яка тримала в одній руці табакерку з портретом, у другій — листа і припадала губами то до того, те до цього.

Побачивши графа, вона простягнула до нього руки, обняла його лису голову і через лису голову знову подивилася на листа і на портрет і знову, для того, щоб припасти до них губами, злегка відштовхнула лису голову. Віра, Наташа, Соня і Петя ввійшли до кімнати, і почалось читання. В листі було стисло описано похід і дві битви, в яких брав участь Миколенька, підвищення в офіцери і сказано, що він цілує руки maman і papa, просячи їх благословення, і цілує Віру, Наташу, Петю. Крім того він кланяється m-r Шелінгу, і m-me Шосс та няні, і, крім того, просить поцілувати дорогу Соню, яку він так само любить і про яку так само згадує. Почувши це, Соня почервоніла так, що сльози виступили їй на очі. І, не можучи витримати ввернених на не! поглядів, вона побігла в залу, розбіглася, закрутилася і, розвіявши балоном плаття своє, розчервонівшись і усміхаючись, сіла на підлогу. Графиня плакала.

— Чого ж ви плачете, maman? — сказала Віра. — З усього, що він пише, треба радіти, а не плакати.

Це було цілком справедливо, але і граф, і графиня, й Наташа — всі докірливо подивились на неї. «І в кого вона така вдалася!» — подумала графиня.

Листа Миколеньки було прочитано сотні разів, і ті, які вважалися гідними його слухати, повинні були приходити до графині, яка не випускала його з рук. Приходили гувернери, няні, Митенька, деякі знайомі, і графиня перечитувала листа щоразу з новою насолодою і щоразу відкривала за цим листом нові, чесноти в своєму Миколеньці. Як чудно, незвичайно, радісно їй було, що син її — той син, який ледве помітно крихітним тільцем ворушився в ній самій двадцять років тому, той син, за якого вона сварилася з пустуном-графом, той син, який навчився казати раніш «груша», а потім «баба», що цей син тепер там, у чужому краю, в чужому середовищі, мужній воїн, сам, без, допомоги й керівництва, робить там якусь свою чоловічу справу. Увесь всесвітній віковий досвід, який доводить те, що діти з пелюшок непомітно робляться мужами, не існував для графині. Змужніння її сина в кожній порі змужніння було для неї таке ж незвичайне, ніби й не було ніколи мільйонів-мільйонів людей, так само змужнілих. Як не вірилося двадцять років тому, щоб та маленька істота, яка жила десь там у неї під серцем, закричала б і стала