Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак 📚 - Українською

Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю" автора Радек Рак. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 99
Перейти на сторінку:
замовкали, навіть оті старші й оті пихаті. Звався він Дембовський і походив з Кракова.

— Польща буде, як король повернеться, — озвалися ні з того ні з сього пан Станіслав. — Повернення короля й пошана до конституції. Інакше ніякої Польщі не буде.

— Селян треба розкріпачити, — сказав пан Богуш.

— Нахуя? — здивувався пан Рей.

— Вікторин добре каже, — озвався жестами Францішек Ксаверій Прек. — Чому провалилося листопадове повстання в Конгресовій Польщі? Бо це було повстання панів. А тут необхідно, аби польську справу підтримав народ. Тому треба їм сказати, що це також і їхня боротьба.

— Ну і що з того? Повірять?

— Треба їм щось пообіцяти. Скасування… може, не так, але обмеження панщини.

— Вікторин пробував. І то зовсім недавно, в дожинки. Обіцяв скасувати всі заборгованості в обмін на працю на будівництві курорту. І що? І гівно. Скінчилося мордобоєм. Бо тільки таку мову хам знає: кийок, батіг, а часом шибениця. Хам по-людському не розуміє, бо то бидло, а не людина.

— Обіцяти мусимо, бо зробить це за нас кайзер. А час квапить. По всій Європі починає вирувати. Весною Галілея вже мусить бути у вогні. — Очі Дембовського палали.

— Повернення короля і конституція!

— Весною, — показав пальцями Прек.

— Якнайшвидше. Хоч би і в лютому. Полум’я спалахне в Кракові, але вогонь мусить перекинутися на всі землі, окуповані австріяками.

— Тоді в лютому. — Прек підняв угору келишок. — Польща вже тут, за дверима.

А тоді й справді відчинилися навстіж двері, але це не Польща увійшла, а Мальва. Повисла на фрамузі, обвела вельможних панів байдужим поглядом і надула губи.

— Прийдеш до мене? — запитала Вікторина. — Я чекаю, чекаю. Нагріла тобі ліжко.

— Гляньте на нього, а мені коханками дорікає, — сказав пан Генрик, а пан Домінік рикнув безцеремонним сміхом, аж обличчя йому почервоніло, а на чолі заблищав піт.

Бо те, що пани мали утриманок, то, певна річ, панська справа, пан мусить; проте переважно ті знали своє місце й не нав’язувалися товариству. А тут, прошу, ввалюється така до кімнати, як справжня поміщиця. Незабаром сміялися всі, крім Дембовського, який задивився кудись у далечінь, невідомо, чи обурений, чи, може, так поринув у свої мрії про Польщу, що нічого не чув і не бачив.

Пан Станіслав Богуш також не сміялися.

— Ти, суко! — як не рикне, на диво складно. — Ти, чаклунко! Ти, курво вавилонська! Знову прийшла, щоб усе зіллям обплутати? — І ну проклинати, лаятись і вимахувати кийком, який вони мали для лупцювання лінивих слуг; здавалося, що, незважаючи на параліч, Станіслав підведеться й поб’є Мальву.

— Пане Станіславе, годі, годі, припиніть, не чиніть синові сорому. — Пан Рей, як багаторічний приятель дому, відчув, що він зобов’язаний вгамувати старого.

— Це не мій син. Поштивий він і добре про мене дбає. Але це не мій син. Не Вікторин.

Вельможні пани остаточно збараніли.

— То де ж у такому разі Вікторин? — спокійно запитав Домінік.

— А в колодках. На дощі мокне.

Рей, Прек і Дембовський розгублено ворухнулися, збентежені цим інцидентом. Мальва ж продовжувала стояти на порозі салону з глузливою посмішкою на вузьких губах.

Вікторин, червоний як рак, наказав лакеєві Самуелю, аби забрав нестора роду на спочинок. Старший Богуш довго ще верещали, покинувши салон.

— Ех, дві речі на світі Господу Богу не вдалися: старість і зуби, — сентенційно ствердив Домінік Рей.

— Усіх нас це чекає. Мене найскоріше, бо я найстарший, — додав Францішек Ксаверій Прек мовою жестів і знову підняв келих, бо випити любив і вмів. — Щоб нам дочекатися вільної Польщі, перш ніж старість думки нам затуманить.

— Щоб нам дочекатися, — притакнув Рей.

Розмовляли й пили допізна. Вікторин, обіймаючи Мальву, яка сиділа в нього на колінах, мало говорив, багато думав. У салоні зробилося задушливо й парко. Наливки кружляли в жилах. Мальва пила нарівні з панами й швидко напилася. Рум’янець розлився по її обличчю й декольте, і пан Вікторин вивів її, аби вона не осоромилась, бо почала саме майструвати з гачками й застібками нічної сорочки. Ледь опинилися вони в спальні, як вона припала до нього, обплела ногами, вгризлася в його вуста, уся червона й липка.

— Роби зі мною, що тільки схочеш. — Її подих пахнув горілкою.

І Вікторин зробив, бо віддавна мав певні прагнення, про які соромився говорити. А оскільки й він мав вже у чубі, то все скінчилося швидко, залишивши замість задоволення враження легкої засоромленості. Не мав, однак, пан Богуш сил ані часу надмірно над цим роздумувати, бо сон закрутився в нього над головою і впав на нього, наче хижий птах.

А коли він прокинувся ранком із пересохлим горлом і пульсуючими скронями, Мальви біля нього не було. Тільки постіль і килим біля ліжка були обсипані свіжими квітами. Квітами мальв, хоча листопад добігав уже кінця.

Пан Богуш шукав, шукав довго, але ніхто в домі не пам’ятав дівчини з волоссям кольору води. Ані слуги, ані панове Дембовський, Рей і Прек, які одностайно твердили, що минулого вечора Вікторин напився й заснув задовго до півночі; пана ж Станіслава Вікторин не наважувався запитувати, побоюючись, що міг би почути правду.

Ніколи більше не знайшов він жодного сліду Мальви. Ані на цьому світі, ані в майбутньому. Може, знову пішла на зиму до підземного світу, але той світ уже віддавна був для Вікторина закритий, і Вікторин ніколи більше не зійшов поміж змії.

LVII. ПРО ЗИМУ

Повідають, що смерть від голоду — це найстрашніша смерть. І, може, мають слушність, а може, ні, бо кожна смерть є найстрашнішою, якщо це твоя смерть. А однак, в умиранні від голоду є свого роду Боже глумління над людиною.

Людина просить про хліб насущний тим настійливіше, що хліб цей стає щораз небуденнішим, просить словами, яких навчив її сам Бог; коли хліба достатньо, людина не молиться, бо їй здається, що так буде завжди, до того ж важко просити про щось, що ти якраз маєш. А однак часом Бог відмовляє у хлібі; людина просить, але не дістає, шукає, але не знаходить, гупає, як у камінь, але ніхто їй не відчиняє, бо камінь не має дверей; бо з усього на світі Бог найбільше схожий на камінь, який не робить нічого, а просто є.

Тієї зими Бог глузував із хамів.

Зі слабкого легко глузувати. Коли Шеля повернувся з карцеру на святого Мартина, він критично переглянув усі запаси на зиму. Рік був слабкий — попередня зима тривала майже до Великодня, потім прийшли гради й побили молоді хліби й квіти на плодових деревах. На Божого Тіла стався падіж

1 ... 84 85 86 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"