Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"

— Асмодей — людина не моральна. Цей покидьок шукає користь. І навіть якби ти вбила сотню, однак мала б цей дар до руйнування, він тебе не видав. Підставив когось іншого або взагалі б зам’яв. Ти йому потрібна, бо інакше рейлі повбивають одне одного, — штрикаю в плече Суджі пальцем, і дівчина невдоволено сіпається. — Але ти ламаєшся. Невже проміняєш можливість веселитися з хлопцями, жити за їхні гроші та навчатися безплатно в найкращій академії на виживання в гаремі? А? Не знаю, що там у тебе в мозку, але я прийшла з новим планом.

— О Святий Духу, замовкни.

Ага.

— Мені байдуже на мій «потенціал». Я не хочу його розвивати. Хочу напитися. Дуже сильно. Ось через щось мене ламає, а не через якийсь там вибір. Яка різниця, буду я з хлопцями-студентами чи Раміро, якщо завжди п’яна? Я…

— Але ти не хочеш до нього?

Суджі сіпає плечима, мовляв, не знаю. Нервово перебирає пальці долонь, розтирає ступнею іншу ногу.

— Мені лише вісімнадцять. Не дивно, що я боюся їхати в будинок Раміро. Я ж навіть не знаю, чого очікувати. Ще й він, б-бляха, хоче поближче познайомитися зі мною. Ніби прямо зараз вже хоче…

— Я тебе почула.

Почула страх в голосі. Який Суджі намагається приховати за маскою байдужості. Швидкість повітря в легенях, вібрацію простору довкола. Не дивно, що більшість магів повітря йдуть на психологів чи слідчих. Я вчуваю найменші зміни в настрої близьких людей і через це божеволію ще більше.

— Без образ, але в академії можна знайти кількох дівчат схожих на тебе або навіть трохи привабливіших, і це грає нам на руку.

Суджі підіймає на мене свій стомлений та серйозний погляд, допоки спокійно веду далі:

— Просто треба підібрати жертву.

— Невинну людину, Діно?

— Невинних не буває. Так чи інакше хтось у чомусь налажав. Наскільки я знаю, Раміро може взяти лише одну дівчину. Нам треба зробити так, щоб він закохався в іншу. І це дуже легко. Спочатку ми замкнемо їх у тісному приміщенні.

— Це жорстоко й не гарантує, що він закохається. Я добре пізнала тутешніх чоловіків за останні пів року. Вони відрізняються від наших.

— Закохається. Потрібно лише трохи магії. Знаєш, щось на зразок порошку, яким мене отруїла Мірабель. Ох, а цій бісовій гадюці я ще помщуся.

Думає, якщо багатеньке стерво, то їй нічого не буде? О-хо-хо! Ми ще поговоримо.

— Навіщо ти мені допомагаєш? — тягне Суджі, заплющивши очі. Тоді розтирає скроні. — Ми ж навіть не подруги. Ну принаймні ніколи ними не були. Ти казала, що краще б крик помийного щура слухала, аніж мене. І бляха… Ну це найкраще з того, що ти казала.

Я знизую плечима.

— Бо я тебе розумію? — згадую слова Люци, адже він —  мій єдиний зразок підтримки. — Рейлі бути важко. А жити в чоловіка, який кожного року обирає дівчину?.. Мені огидно, що тут таке взагалі допускається. Я згодна вбити Асмодея, якщо він таке допускає. Старий непотріб. А взагалі… — я раптом легко б’ю своєю долонею по пальцях Суджі, намагаючись усміхнутися. — Як ти вже сказала, ти терпіла моє ниття майже півтора місяця й завжди підтримувала. Навіть їжу приносила, бо я безперестанку плакала в подушку та страждала. Якби не ти, я б померла від голоду або навіть не могла б знайти дорогу до гуртожитку, бо лежала десь в стані наркотичного передозування. А ще… я дуже сподіваюся, що ти допоможеш мені сховатися від очей Люци та Ру під час балу…