Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

«Та пізно вже», — відкинув цю логічну думку Ваня. 

Вони оминули «Фєдю» й підійшли до кутка, де влаштували «туалет» ті, в чиїх гаражах не було санвузлів. 

— Чуєш, — сказав Кохан, — а пісня твоя хороша. От по натурі хороша. Я ж, ти знаєш, нашу хєрню не слухаю, а тут прямо не відпускає. 

Гуллівер у темряві широко усміхнувся: 

— Дякую, Кость. Для мене це… ну дуже важливо. 

— Ну, так запиши її та дай людям послухать. А то хтось таку ж напише і ти цей… проїбеш вспишку. 

— Для того щоб записати, потрібні гроші. Нормальні гроші, бо аранжувати треба, накопичувати, чистити, зводити. Це довго. І дорого. 

— Тю. Та просто запиши. Як для себе. 

Ваня застиг: а що, може, дійсно, записати демо? Зібратися на репетиційній базі в Лютого, зняти відос на телефон і викласти? А чому ні? Зараз фірма так робить. 

— Ти знаєш, я подумаю, поговорю з Гєною, з лабухами і... 

— Та нахуй тобі той хітровиєбанний Гєна? — роздратовано спитав Кохан, застібаючись. — От сядь тут у мене і запиши. Акустика буде, як ото в церкві. Під гітару сядь і запиши. 

— Зараз? 

— А када? 

— Та гітара ж вдома, її треба кудись підключати, комбік потрібен. 

— Хуйомбік, — прокоментував механік і вирушив кудись в інший бік, не покликавши з собою. Ваня зайшов у гараж й подивився на нього оком оператора — загалом красиво: стара тачка без коліс, усюди деталі, інструменти, підіймач. А може бути! Клацнув на телефон, перевірив — ніби норм. Підійшов до столу, клацнув ще. 

До гаража зайшов задоволений Кохан, у руках тримав акустичну гітару без кофра: 

— На! 

Це був чорний «ібанез», доволі непоганий зовні. Ваня провів мі-мінор — строїть. Арпеджіо розлетілося гаражем й повернулося відлунням. Дійсно, як у церкві, хтось із кумирів дитинства робив таке, тільки-от Ваня не міг згадати, хто саме. 

— А в кого ти гітару взяв? 

— Та у сусідів. 

— А навіщо їм така гітара на станції? 

— Ти шо, вони ж «вульво» ремонтують, у них там все є! Із золота їдять, їм таксисти навіть ожиданіє не включають, такі уважаємі люди. Я сначала в них плану взяв, потім гітару, сказали в третій раз нє пріходіть. 

Обоє дружньо заржали, а потім трохи відсунули стіл, щоби було місце, де сісти з гітарою. 

— Хай так темно тут і лишається, — запропонував Гуллівер. — Так буде красивіше. 

— Шо красивіше? — не второпав Кохан. 

— Ну, по картинці. 

— Якій, нахуй, картинці? Ти шо, кліп зібрався тут знімать? 

— А шо? 

— Та їбанісь, Ваня! Тільки аудіо! Як ви всі заїбали зі своїми відео! Це ж музика! Музика! А не порнографія! Захочеш — фотку підкладеш якусь хорошу. 

Ваня не хотів сперечатися — артист без менеджера беззахисний. Надто ж коли твій друг дотримується старої школи й вимагає заспівати просто тут і зараз. 

— Якщо погано вийде, я тобі обіцяю: зроблю якийсь скріншот і викладу без відео, — спробував поторгуватись. 

— Показилися ви з цими відео, кожен свій єбальник показує. Як баби, їй-богу! — скривився Кохан. Ну, добре, звук — так звук. Ваня поставив телефон на стіл й всівся так, щоби крісло не скрипіло. Заспівав приспів — перевірив (гітара трохи стирчить), підтягнув на кропаль четверту струну, відсунув телефон і наказав собі додати гучності голосу відсотків так на двадцять п’ять. 

Кохан зачинив двері й сперся на них, руки заклав за спину. Ваня видихнув, вгамував серце, яке мало не вистрибувало з грудей, і знову натиснув червону кнопку диктофона. 

* 

Вдома було гаряче: Мар’яна бігала за Стьопою, а Стьопа — за Котом. Дружина намагалася вдягнути на малого балаклаву з широким вирізом, а той зривав шапку й прагнув натягнути її на Кота. Якби накласти на цю картинку якийсь кумедний рояльчик із фільмів Чарлі Чапліна, то було б смішно, але лунало інше: Кіт жалібно нявчав, малий намагався удавати лева, а Мар’яна вже рикала без жодних удавань: пізній вечір, втомилася. 

Ставка не зіграла — він обрав чи не найгірший момент для повернення додому. Це нормальні діти вже лягають спати, а Стьопу ще треба вигуляти перед сном… Ех, здати б непомітно назад до коридору й щезнути годинки так на три, та де там?! 

— Так, — гиркнула Мар’яна, — вдягай свого сина, й триндуйте на вулицю! 

Вона запулила в Гуллівера злощасною шапкою (попала в плече) й пішла на балкон. «Знову курить», — подумав Ваня. Кинула, коли завагітніла, отже, протрималася кілька років. Запальничка блимнула вогнем — він не помилився. 

Кіт скористався нагодою і нарешті сховався у ніші, забитій вщент непотрібним одягом та взуттям. Стьопа спробував одразу туди прошмигнути, але Ваня вхопив малого, зачинив двері ніші й поніс сина, який щосили відбивався, на кухню — там хоч є стілець. 

Дорогою додому Ваня переслухав нового, гаражного «Гуллівера» разів так з тридцять і тепер щиро шкодував про те, що не влаштував собі ще кілька кіл оглядової екскурсії київським метро. Слухати власний запис і водночас вбивати зомбі було неймовірно приємно. 

Шкода, що він не зняв відео — було б ще цікавіше. Хоча міг би й скидатися на бідного підмайстра напохваті, худого та нещасного, геть не схожого на величного Гуллівера. Та все одно постити тільки звуком, він ще в метро надіслав файл Ірі Трушиній — нехай зацінить. Та вона поки не відповідала — мабуть, готує вечерю, слухаючи одкровення чергового гуру. 

У метро закільцював файл і грався у PVZ2, все стало на свої місця — чистий кайф. Якби Гуллівер досі жив один, можна було б продовжити цей фестиваль пихатості — підсмажити картоплі, викурити залишки трави від заможних ремонтувальників шведського автопрому, а після пити чай, слухати і гратися, слухати і гратися. 

Замість усього цього концентрованого кайфу він тепер бореться із сином, який відмовляється, та де там — відбивається на смерть від спроби вдягнути на нього теплі шкарпетки та чоботи. «Вони на нього вже затісні, — думав Гуллівер. — Потрібні нові. Скільки вони коштують? Тисячу? Дві? Це третина того, що є! Як же ж дотягнути до концерту в Бердянську, не виставивши на продаж нирку?» 

Наступна думка примусила його зупинитися. А якщо продати акаунт в PVZ2? Він же досягнув високого рівня, граючи щодня! Заможні корейські діти мріють про такий прокачаний рівень. А що тоді йому робити? Мар’яна