Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

– Я знаю, – сказав він, злегка посміхнувшись. – Ти завжди така. Завжди обережна, завжди думаєш наперед. Але ти моя, Єво.

– Знаєш, – сказав він, дивлячись на брелок з волосся, – кожного разу, коли я дивлюся на це, я згадую, що ми пройшли разом.

– Ми пройшли багато, – відповіла я, схилившись головою до його плеча. – І пройдемо ще більше.

– Головне, що разом, – додав він, обіймаючи мене.

Тиша між нами була спокійною, як вечірня річка. Я бачила, як Роня сміялася, граючись із Лордом, і розуміла, що ці моменти – це те, заради чого варто жити. Але водночас у серці була тривога. Я знала, що світ не завжди такий добрий, як цей вечір. І що наше життя може змінитися в будь-який момент.

– Що ти думаєш? – раптом запитав Лука, дивлячись на мене.

– Думаю про те, як зробити так, щоб це тривало вічно, – відповіла я.

Він мовчки дивився на мене, а потім знову притиснув до себе, ніби хотів захистити від усього світу.

Десь у глибині табору почувся сигнал сурми. Це було нагадування про те, що час повертатися. Але ми не квапилися.

– Ще трохи, – прошепотіла я, і Лука кивнув.

Ми залишалися там, поки небо не почало темніти, а перші зірки не з’явилися на горизонті.

Роня сиділа на галявині неподалік, повністю занурена в гру з Лордом. Собака бігав навколо неї, радісно гавкаючи, поки вона то кидала палицю, то просто тягала його за вуха, сміючись настільки голосно, що її сміх лунав по всій околиці.

– Роню, не муч Лорда, – озвався Лука, повертаючись у її бік.

– Я не мучу! – обурено вигукнула дівчинка, але її руки все одно полегшили натиск на вуха пса. – Ми просто граємося! Правда, Лорде?

Собака гавкнув у відповідь, ніби підтверджуючи її слова. Я лише посміхнулася і знизала плечима.

– Як ти думаєш, скільки ще часу в нас є, поки вона не вигорить? – запитала я у Луки, поглядаючи на Роню, яка вже, здається, намагалася навчити Лорда давати лапу.

– Хвилин п’ять, – відповів він, і я помітила легкий натяк на посмішку, хоча голос його залишався серйозним. – Але краще забрати їх до табору, поки зовсім не стемніло.

Я глянула на нього і кивнула.

– Роню! – гукнула я. – Час повертатися.

– Ще трохи! – відповіла вона, не відриваючись від собаки.

– Ти знаєш правила, – додав Лука вже більш суворим тоном. – У таборі треба бути до комендантської години.

Роня зітхнула так голосно, що ми обоє почули це навіть на відстані.

– Добре, добре, йду! – нарешті проголосила вона. Лорд, ніби теж розуміючи, що веселощі закінчилися, підбіг до мене, сів біля ніг і підняв голову, дивлячись своїми вірними очима.

Я легенько погладила його по голові.

– Молодець, Лорд, – прошепотіла я.

Лука підійшов до Роні й допоміг їй витрусити траву з волосся, на що вона обурено скривилася, але мовчки терпіла.

– Порядок має бути, – пояснив він, і я не стримала тихий смішок, коли побачила її вираз обличчя.

– А ти, здається, трохи командувати любиш, га? – пожартувала я, коли ми всі разом рушили назад до табору.

– Не люблю, а мушу, – відповів він, кидаючи на мене багатозначний погляд. – Ти ж знаєш, дисципліна – це головне.

Я посміхнулася, але нічого не відповіла. Роня, йдучи попереду, вже забула про наші розмови й знову щось тихо бурмотіла Лорду.

Коли ми дійшли до табору, Лука відправив Роню разом із собакою до її кімнати.

– Все, швидко вмиватися й спати, – сказав він так твердо, що вона навіть не намагалася сперечатися.

– Добре-добре! – пробурчала вона й помахала рукою. Лорд слухняно потупав за нею, навіть не обернувшись.

Ми з Лукою залишилися на порожній доріжці, оточеній тінями дерев.

– І що тепер? – запитала я, трохи нервуючи від тиші, яка зависла між нами.

– Тепер треба обійти територію, – відповів він, і в його голосі знову з’явилася та серйозність, яку я завжди помічала під час його роботи. – Хочеш зі мною?

Я кивнула, хоча розуміла, що це означало – ще кілька годин пильності й суворої дисципліни. Але саме це було найкращим у Луці: він не вмів нехтувати обов’язками, навіть коли це здавалося дріб’язковим.

– Звісно.

Наступного ранку я прокинулася від звуку дзвона, що лунко відбивався між деревами, ніби нагадуючи про обов’язки, що чекали на всіх у таборі. У кімнаті було прохолодно, і я мимоволі сильніше закуталася у ковдру, намагаючись хоча б ще на мить відтягнути той момент, коли доведеться залишити тепло. Останнім часом ми жили в таборі дітей, бо стали їхніми наставниками, в мали допомагати в усьому, не тільки в тренуваннях, а іноді навіть з домашніми завданнями.  

Ззовні чувся шум – хтось із дітей вже сперечався, чиєї черги сьогодні чергувати на кухні. Я почула голос Роні, яка намагалася переконати когось, що «вчора вона чергувала з Лордом на прогулянці, а це важливіше».

– Лорд, йди до мене! – кричала вона, і я вже уявила, як пес весело стрибає навколо неї, намагаючись ухопити за край її сорочки.

– Це буде довгий день, – пробурмотіла я собі під ніс, відкидаючи ковдру й сідаючи на спальник.

Лука вже був на ногах. Він стояв біля входу вкімнату, підтягуючи ремінь своєї форми, і виглядав, як завжди, зібрано й трохи надто серйозно для такого раннього ранку. Його погляд був зосередженим, ніби він вже встиг продумати план на весь день.

– Доброго ранку, – озвалася я, сідаючи й намагаючись зібрати волосся в щось, що хоч віддалено нагадувало акуратний хвіст.

– Ранок завжди добрий, якщо починається вчасно, – відповів він, не повертаючи голови, але я помітила, як його куточки губ на мить піднялися у ледь помітній усмішці.

– Як ти можеш бути таким серйозним із самого ранку? – я підняла брови, шукаючи в його обличчі хоча б натяк на жарт.

– Це не серйозність, а дисципліна, – відповів він, нарешті дивлячись на мене. Його очі були такими, що я одразу забула, про що хотіла сперечатися. – А тобі пора вставати, бо сніданок починається через двадцять хвилин.