Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Святослав поставив порожню чашку на стіл. Ні пиріжки з яблуками, ні солодощі, куплені вчора в Лумшорах, наразі йому до рота не лізли.

– Може, ще кави? – запропонувала Соня.

– Давай, – зітхнув він і додав: – Треба буде спитати в Олександра, чи нема у нього рушниці. Тут же ліс і гори, мабуть, ходить на полювання.

– Рушниця? – Соня здригнулася. – Тепер мені вже страшно, Святославе.

– А ти як думала? Це ж тобі не кіно, – він усміхнувся, але в очах залишалася напруга. – І в мене не виростуть з кулаків сталеві пазурі, коли треба буде.

– Ну, до якогось моменту у тебе й світ в очах не змінювався, а тепер і сни пророчі бачиш. До речі, як я могла забути! Малий Давид, коли вони від’їжджали, просив передати тобі одну річ. Зачекай хвилинку.

Вона піднялася на другий поверх, й за кілька хвилин повернулася із невеличким предметом у руці.

– Ось, це маленький розкладний ніж-дармовис. Давид сказав, що мати переконувала його, буцімто це саме ти зробив усе можливе, щоб його мізинець перестав боліти. Тому тепер у тебе є ось такий сувенір.

Святослав узяв ножик до рук, уважно розглядаючи.

– Це ж треба, – пробурмотів він.

– Ага, – кивнула Соня, усміхаючись. – Тепер у нас є дещо проти цього типа, – вона хитнула головою в бік маски.

О сьомій вечора, коли вже добряче стемніло, до них завітав Олександр разом із двома своїми синами, Захаром та Олесем. Хлопці приїхали з пневматичними рушницями та коробкою набоїв. Святослав, не наважившись залишати Соню саму й їхати до Лумшор, раніше подзвонив до Олександра. Як і збирався, він попросив у того рушницю, пояснивши, що справа серйозна.

– Знайшов не тільки маски на ялинці, – сказав Святослав у телефонній розмові, – але й напис із погрозою на снігу під нею. – Про останне перукар збрехав.

Це переконало голову сімейства, тож він одразу вирішив приїхати особисто.

– Не переживайте, я все, з Божою поміччю, владнаю, – сказав Олександр тоді по телефону, а зараз уже стояв на порозі їхнього будинку. Або ж свого, якщо бути точним. Поки його сини знімали куртки, він вів свою впевнену й розмірену мову.

– Що ж, поробиш, люди всюди різні – і в нас, і деінде. Не знаю, чи це через ті ваші суди, але загалом це вже неважливо. Якщо хтось почав вам погрожувати в моєму домі, то ваш захист – це тепер мій клопіт. Як у Писанні: янголи стали клопотом Лота в Содомі.

Олександр зробив паузу, обводячи поглядом кімнату.

– Хоча, чесно кажучи, я дуже сумніваюся, що сюди хтось сунеться. Особливо якщо це з місцевих. Але обережність не завадить, – він вказав пальцем на своїх синів. – Ці парубки проведуть цю ніч поруч із вами. Від гріха подалі. Гаразд?

Оцінюючи запропоноване, Святослав трішки потягнув з відповіддю: на таку пропозицію він аж ніяк не очікував. Але чому б і ні? Якщо це дасть змогу схопити Мерця, можна буде влаштувати допит і дізнатися, чого він його переслідує, яким чином вліз у його сновидіння і хто такий той Тімур. Коротше кажучи, дізнатися багато про що, і про сам спалах особливо.

– Гаразд, думаю, так справді буде безпечніше, – кивнув Святослав.

– От і добре! Уявляю, як вас уже замучили ті, відстоювачі правди! До речі, моя там щось у торбу склала, з’їсте. Але цим, – він кивнув у бік Захара й Олеся, – не давайте, бо наїдяться й поснуть, а хто тоді стерегтиме? Особливо меншому, адже він спати любить. Як тільки Марічка наважилася за нього піти! Ну, нічого, ще є час до весни, може, передумає.

Пожартувавши ще трохи, Олександр поїхав, а Захар, Олесь, Соня та Святослав одразу зібралися на кухні за столом.

– Що є, то є, – кивнув Олесь.

– Не вб’є, але добрячу ваву зробить, – проковтнувши шматок грінки зі шпротами й огірком, зауважив Захар. – Я про рушницю.

Накладаючи Захарові ще порцію салату, Соня поцікавилася:

– А як ваші найменші?

– Добре їм, – відповів Олесь. – До школи не ходять, бо канікули, бігають із санками одне за одним. Слава Богу, здорові, хоча могли б і захворіти. Ваші солодощі за один вечір учора з’їли.

– Ага, – підтвердив Захар, набивши рот їжею. – До речі, салат смачний.

– І картопля з курятиною теж, – додав Олесь.

– Дякую, хлопці, мені приємно, – усміхнулася Соня. – Але як би там не було, ваша мама майстриня краща за мене в цих справах.

Вона справді так вважала.

Перевівши погляд на маски, які Святослав залишив на тумбі, Олесь зауважив:

– Це ж треба було таке вигадати – повісити на ялинку, та ще й щось подібне. Де в наших краях можна таке дістати?

– Скажеш теж, – не задумуючись, відповів Захар. – Наприклад, замовити на «Алішці». Вони ж через «Нову пошту» доставляють. Там такого добра хоч відбавляй. Марічка звідти всяку біжутерію замовляє.

Олесь відклав виделку й взяв до рук одну з масок, схожу на волохате чудовисько. Знизав плечима:

– І що цим він хотів сказати? Хіба що налякати. Але вони не такі вже й страшні.

– Варіантів може бути багато, – почав Святослав, обережно кладучи пневматичну рушницю на підлогу так, щоб довге дуло спиралося на край столу. – Може, це погроза, щоб я звідси забрався. А може, якийсь ритуальний обряд, щоб навести на мене лихо чи хворобу. Після того, як я вийшов із в’язниці, мені писали чимало недоброзичливців. Майже всі бажали смерті, не вірячи у рішення суду.

– Ритуальний обряд, – задумливо повторив Захар. – Як той ворон провісник смерті зі Ставищів.

– Що за ворон смерті? – зацікавлено перепитала Соня, уже збираючись поставити чайник, але слова Захара її затримали.

– Та ну, не слухайте його. Це просто байка, – махнув рукою Олесь.

– Не така вже й байка. Ціле село вимерло, – заперечив Захар.

– Нічого собі! – здивувалася Соня. – І як це сталося?

Олесь накинув собі ще салату й пробубнів:

– Якщо вже почав, Захаре, то кажи.

Захар із легкою усмішкою зиркнув на нього й почав:

– Неподалік, за кілометрів вісім від Лумшор, було маленьке село Ставищів. Дуже старе, усього чотирнадцять хат. Так от, років двадцять тому...