Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

– Яких двадцять? – перебив його Олесь. – Тридцять, як мінімум. Тебе тоді ще й у планах не було!

– Ну, тридцять, то й тридцять. Яка різниця? Так от, прилітав туди одного разу птах. Великий ворон, не схожий на інших. Але калічка – з вузликом на одній ніжці замість пазурів. І на голові в нього була сива крапля.

– Ну, про краплю – це вже для туристів перебільшення, – знову втрутився Олесь.

– Та! Скажи мені, хто тут розповідає, ти чи я?

– Перепрошую, – знизав плечима Олесь.

Захар задоволено кивнув і продовжив.

– Протягом якогось часу того ворона бачили шкутильгаючим щонайменше на трьох подвір’ях, – почав Захар. – Він міг днями вештатися по двору, підбираючи, що там залишалося їстівного. Його проганяли, але він все одно повертався. Потім, як з’ясувалося, у тих хатах, біля яких він вештався, згодом хтось помирав. Ну, не одразу, але за рік чи півтора.

Захар зробив паузу, щоб ковтнути слину, й продовжив:

– Спочатку ніхто й не думав пов’язувати ці два факти – ворона й смерті. Тим більше, що смертей було лише чотири. Остання трапилася в хаті, до якої, здавалося, птах взагалі не прилітав. Або, може, просто ніхто цього не помітив. –Захар раптово затих, схопившись за горло. – Щось пити хочеться.

– Зараз, я вже вмикаю чайник. А поки ось, компот сливовий, – Соня поставила на стіл кухоль із напоєм.

Святослав, мимохідь поглянувши на маску, що лежала перед Олесем, зауважив:

– Цікава історія. Але, чесно кажучи, більше схожа на байку, ніж на правду. Без образ, хлопці.

– Та ми самі не дуже віримо в такі речі, – сказав Захар, промочивши горло компотом. – Але це ще не кінець.

– Так, – підтвердив Олесь.

Чайник закипів. Соня розлила чай для кожного, а Святославу приготувала каву.

– Той ворон не полишав Ставищі років шість, – продовжив Захар. – І якщо після його першої появи померлими були люди за шістдесят, тобто всі вже плюс-мінус літні, то згодом, наступні його появи ознаменувалися смертями молодих. Ось тоді й почали помічати цей збіг. – Він відкинувся на спинку стільця й додав:

– У наших краях, як ви могли помітити, сімейства зазвичай великі – по сім-вісім осіб мінімум, а часом і по дванадцятеро. І коли той ворон став передвіщати смерть майже половині населення Ставищ за якихось шість років, люди почали тікати. Вони боялися побачити цього птаха на власному подвір’ї.

– Саме так, – підтвердив Олесь, помітивши, що Захар ніби закінчив розповідь і взявся за пиріжок з яблуками. Він доповнив: – Наразі села немає. Лишилося дві хати, в яких ще живуть люди. Усі інші стоять пустками. Там ночують подорожні, якщо є така потреба, або пересиджують дощ вівчарі.

– А що ворон? Його ще хтось бачив після того? – поцікавилася Соня.

– Так, – кивнув Олесь. – Онуфрій бачив. Йому зараз вісімдесят один, живе в Лумшорах. Він один із тих, хто втік зі Ставищів, коли в його сім’ї померли бабця й старший брат. Востаннє він бачив того птаха саме в Ставищах, понад двадцять років тому. Ворон тоді сидів на хвіртці сусіда напроти.

Олесь зробив ковток чаю, а Захар, знову з повним ротом, додав:

– Але були й інші. Тітка Ганна, баба Свирида, вівчар Олекса – вони теж про нього розповідали.

Олесь кивнув і зауважив:

– Саме тому більшість із наших вірить, що ця історія – правда. Але я не з таких. Можливо, Господи прости, тих людей просто труїли. Підсипали отруту в криниці, а птах тут ні до чого.

– Та ну, і хто б на таке пішов? – не погодився Захар – І заради чого, скажи мені?

Його переконаність у версії з вороном як провісником смерті була очевидною.

– Знову ти починаєш, Захаре, – зітхнув Олесь. – Я ж казав тобі, що не збираюся сперечатися чи переконувати тебе щодо цього.

Спостерігаючи за братами, Святослав подумав, що, можливо, зміг би розгадати цю загадку, якби опинився в цих місцях років двадцять п’ять тому. Звісно, за умови, що вже тоді мав би спалах у своєму арсеналі.

– Добре, хлопці, не сваріться, – втрутилася Соня. – Може, підете до каміна, поки я тут приберу? До речі, я постелю вам саме там.

– Якщо батько дізнається, що ми не сторожували, а спали, він нам такого задасть, – заперечив Олесь. – Тож стелити точно не потрібно. А за вечерю дякую.

Подякував і Захар, після чого вони разом зі Святославом одяглися, взяли ліхтарики й вийшли надвір. На годиннику було вже двадцять хвилин на дев’яту. Ідею вийти та оглянути подвір’я перед тим, як зачинитися, запропонував Олесь.

– Просвітимо тут усе навколо ліхтариками, – сказав він, – про всяк випадок. Може, когось і злякаємо. Тільки ви, Святославе, з ґанку не сходьте, ми самі все оглянемо.

Перевіривши, чи заряджена рушниця, Олесь зійшов зі сходів і попрямував ліворуч. Тим часом Захар, освітлюючи дорогу ліхтариком, рушив праворуч.

Залишаючись на місці, Святослав освітив своїм ліхтариком ялинку, гойдалку, а тоді повів променем до дороги. Ніде нічого підозрілого він не помітив.

Не знайшли нічого й Захар з Олесем. Усі повернулися в дім, підкинули дрова до печі та каміна, а близько одинадцятої Соня зі Святославом піднялися до спальні. Там вони ще трохи поговорили про ворона як передвісника смерті та обговорили, наскільки подібна історія може бути правдоподібною. Після цього вимкнули світло.

Однак «вимкнутися» на ніч Святославу не вдалося. Думка про те, що десь неподалік у темряві та снігу вуркоче двигун «Daewoo Leganza», не давала йому заснути до самого ранку.