Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Не всі історії — як казки. Навіть найсвітліші дні можуть захмаритись. І найтепліші серця — зачепити одне одного випадковим словом.

Ми сиділи на лавці в парку. Тиша між нами була важчою, ніж будь-яке мовчання. І все почалося з дрібниці. Я щось сказав — не подумавши, не міряючи слів. Вона відповіла — з болем, який не хотіла показати. І далі — як доміно: слово за словом, доки не залишилось нічого, крім образ.

Я пішов додому з грудкою в горлі. Не розумів, чому так боляче. І чому, коли щось дороге — воно ранить сильніше.

Мама зустріла мене поглядом, який бачив усе, навіть те, що я не хотів показувати.

— Ви посварилися? — спитала тихо.

Я кивнув.

— І ти сумуєш? — ще один кивок.

Вона не питала більше. Просто сіла поруч, пригорнула й прошепотіла:

— Справжні стосунки не в тому, щоб ніколи не сваритись. А в тому, щоб знаходити шлях назад. Один до одного.

Тієї ночі я довго лежав і думав. І зрозумів: бути правим — іноді менше, ніж бути поруч. Наступного дня я написав їй. Просте: "Пробач. Мені важливо, щоб ми не губилися."

Вона відповіла не одразу. Але коли відповіла — в її словах було тепло. І новий початок.

І я зрозумів: справжні зв’язки — не з крихкого скла. Вони можуть тріснути, але якщо обидва хочуть — завжди можна зліпити знову. І часом вони стають ще міцнішими.

---