Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Незабаром пішов дощ, і Санітар подумав, що це добре з двох причин:

1) зникнуть безпілотники і його товариші встигнуть вискочити з-під мінометного обстрілу, а, дасть Бог, і з усього «котла»;

2) можна набрати в каску води.

Набралося пів каски, попив, стало легше. Години через три довелося вирішувати дилему з джгутами: якщо не зняти – нозі очевидний кінець: омертвіє – відріжуть і віддадуть собакам; а якщо зняти, то можна померти тут одразу ж, від утрати крові. Вирішив ризикнути і відпустити джгути. Віджавшись на правій руці від землі – ще мав сили – поглянув на рану і жахнувся від одного лише вигляду. Як не дивно, кровотечі майже не було, в сон не хилило, і він відпустив джгути ще більше, даючи крові можливість циркулювати. Після дощу одяг промок до останньої нитки. Але в цьому, поки не настав нічний холод, є свої переваги – можна брати в рот тканину і висмоктувати воду. Чи знайдуть його свої? Як бійці, що пішли, пояснять, де він знаходиться? Ні карт, ні зв’язку, нічого… А чужі? Якщо і знайдуть, то лише за звуком увімкненого двигуна, не трактор же в посадці молотить. Як його вимкнути? Лише чекати і сподіватися, що палива в баку залишилося небагато. А в цілому, жити деякий час можна – вода в касці є, рана майже не кривавить, місце зручне – боєць відтягнув його в тінь, і листя надійно закриває від сонця. Санітар намагався не спати і вслухався крізь гуркіт двигуна: чи ніхто не іде – не їде, а якщо йде і їде, то хто і куди? Але ніхто не йшов і не їхав: ні свої, ні чужі. Довкола, не вступаючи в конфлікт, метушилися в своїй нескінченній турботі на благо громад лише мурахи – руді і чорні, і роїлися над трупами жирні мухи.

Крізь липкий слиз сну і нічний холод Санітар чув, як десь зовсім поруч запрацювали «гради», відчув, як полетіли на нього купи землі, як падають гілки дерев і обурено шелестить листя, що не дожило до жовтіння. Він пошукав рукою збиті гілки, намацав одну, другу, потягнув на себе, накидав зверху, згріб листя і підгріб під живіт, намагаючись хоч би так захиститися від дикого холоду. Його сильно трусило, і він ніяк не міг упоратися зі своїм неслухняним тілом, яке підкидало над землею. Санітар розумів, що потрібно налаштуватися на іншу хвилю, дістати з пам’яті що-небудь приємне і близьке, розвернути антену в інший від війни бік. Він намагався правильно дихати, думати про щось приємне, згадувати будинок і дружину, згадувати дітей і маму. Він згадував рідну школу й улюблені класи, кращих учнів, інститут фізкультури, де вивчав медицину, улюблених викладачів і тренерів. Він знову побував на змаганнях з бігу, акробатики і плавання, де займав перші місця й отримував спортивні розряди. Він згадував усе підряд – чітко і ясно, і йому було добре від тих спогадів, вони допомагали забутися. Інколи бачення-спогади спотворювалися, немов антена хилилася вбік під силою вітру і болю, і тоді серед чорно-білих блискавок і кольорової екранної крихти з’являлися ті, кого він раніше бачити за визначенням не міг. Наприклад, ближче до ранку з-за беемпе повільно вийшов святий Михайло, високий худий сивочолий чоловік в іконоподібному одязі, тримаючи на повідку, як собак, двох величезних мурах у намордниках – рудого і чорного. Трійця повільно наближалася до Санітара, який уві сні зміг вільно встати на обидві ноги й поспіхом думав, як буде правильніше звернутися до святого: «Ваше Святійшество» чи «Ваше Преосвященство»? Тут антена, мабуть, упала остаточно, і в голові настала темрява.

Опритомнівши, він захотів попити, але виявив у касці замість дощової води лише рідкий липкий бруд – нічними вибухами каску закидало землею. Розчарування ледве не розірвало йому груди, так хотілося пити. Полежавши трохи і подумавши, Санітар зачерпнув жменю грязі й видавив у рот кілька крапель бурої рідини. Десь зовсім недалеко, немов воскреслі з пекла з волі Люцифера демони Другої світової війни, гарчали танки, цвіркотали автомати, бухкали гармати і зенітки. Шум бою то віддалявся, то наближався і ближче до обіду зовсім стих, але зовсім ненадовго. Санітар розумів, що, доки йде стрілянина, за ним не повернуться, і надії немає. А сил не залишалося навіть на те, щоб обтрусити з себе землю, якою його обкидало під час обстрілу, ніби при вітрянці прищами. Терміново потрібна вода, терміново потрібна їжа, потрібний білок, інакше він скоро знепритомніє, а потім помре.

Зовсім поруч, повз руку, продираючись крізь траву і купи землі, мурахи знову тягли на собі палички, сміттячко, листочки, метушилися, кудись квапилися у своїх мурашиних справах. Звичайні маленькі мурашки, без намордників. Мирні комахи, які не знають, що таке «ураган», вирішували свої проблеми природним шляхом. Дуже хотілося пити. Він підтягнув каску і заліз усередину рукою – тільки висохлий бруд. Чому так жарко? Вчора він лежав у тіні. Вивернув шию, поглянув вгору – а, от у чому справа: вгорі сяяв шматок блакитного неба, з якого нещадно палило сонце. Дерева, які вчора густим листям захищали від попадання прямих сонячних променів, тепер стояли голі, як сироти – гілки акуратно, немов бензопилою, зрізало обстрілом. «Чому такі великі мурахи?» – пригадав сон, не здивувавшись ані святому Михайлу, на свято якого народився, ані намордникам на мурашиних мордах, і відчув, як по руці, розносячи лоскіт, хтось біжить. На смак кислий, але якщо розібратися, яка різниця? Якщо йому потрібен білок, то білок ось він, бігає поруч, його лише потрібно зловити. Значить, робити потрібно так: провести язиком від кінчиків пальців якомога вище до ліктя, покласти руку на стежку мурах і чекати…

У сумці, окрім бинтів, джгутів і маркера, Санітар виявив записник. Чому ні? Спробував написати перші слова: «Ранок 29 серпня. Я ще живий», – вийшло непогано. Далі, щоб не втрачати відчуття реальності, він намагався згадувати і вести щоденник, ловити мурах і викопувати дощових хробаків. Вночі піднялася температура, і, спорудивши з гілок короткі лопатки, він знову рив яму, а потім нагріб скуйовджену обстрілом землю довкола себе – збивав жар із