Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

частіше спливає звідкись ізсередини, з темних глибин підсвідомості, коли не розумієш – спиш чи не спиш, дихаєш чи ні, бачиш чи ввижається. Єдине, що не підлягає сумніву, – на нозі гниє рана. Ступня бовтається на двох смужках шкіри, а все, що посередині – щиколотка і гомілка – вирвано великокаліберною кулею. По рані повзають опариші, такі бридкі на вигляд слизняки, але на харч вони підуть лише після мух. Від мух жодної користі немає, лише моральні страждання, а ось опариш – тварина корисна, він убиває мікроби і призупиняє зараження. Лише потрапивши в таку ситуацію, розумієш усю мудрість древніх: святий Симеон-стовпник, який простояв десь у Сирії на стовпі кілька десятиліть, опаришів, які падали з його гниючих ніг, підбирав і повертав до трапези зі словами: «Їжте, їжте грішну плоть!» Не про опаришів піклувався Симеон, як тепер зрозуміло, і не себе змучував, а рятував від зараження організм. Тому опариші – лише після мух. Їжте, їжте грішну плоть!

Добре лежати без свідомості – не хочеться ані пити, ані їсти. Рани болять, але і в тебе – і одночасно ніби – і не в тебе. Приходять святий Симеон-стовпник – несамовитий проповідник, і святий Михайло – ангел-охоронець, можна поговорити. Коли ще так пощастить? Інколи приходять командири і запитують, як справи. Командирам хочеться дати в морду. Найчастіше повторюється епізод – перший і він же останній бій, після якого вони опинилися тут, у лісосмузі.

Бій показують крізь шерех гілля і мерехтіння тіней і сонячного світла, за створення звукових ефектів відповідає двигун беемпе, яка стоїть за кілька метрів і досі несамовито торохтить. Та сама беемпе, на яку вони встрибнули після того, як поклали у вантажівку поранених. У колону почали стріляти, і вся техніка, як зайці, кинулася врозсипну по полях, намагаючись утекти від скаженого перехресного вогню. Їм не пощастило – перші ж постріли прошили беху наскрізь. Через відкритий люк, якщо зазирнути з хмари, можна побачити, що всередині – кривава каша з командира машини і механіка-водія. Бійці з броні стріляють у відповідь, але, схоже, не встигають зрозуміти, що відбувається, і прийняти правильні рішення. Вижити в такому вогняному місиві – все одно, що витягнути щасливий квиток. Гострий біль пронизує ліву руку, доводитися падати на правий бік і ховатися за башту. Чуються дивні хлопки ззаду, ніби лопаються великі мильні кульки. А далі – пекельна розкадрівка, в якій кілька секунд умістили в собі тонни подій. Очі, звичайні людські очі, які лежать на броні й гаснуть, наче парафінові свічки; поруч темноволоса голова – і перша думка: «Чому без каски? Стріляють же!» – а потім усвідомлення: голова без тіла, із спокійним, немов восковим, сумирним, білим, як папір, обличчям. І лише очі залишилися кольоровими, ясно-зеленими, з німим питанням у зіницях.

«Дивно! – вражено розглядаючи свій, весь у світлих шматках м’яса бронежилет. – Чому м’ясо без крові? Це моє м’ясо? Чому мені не боляче? Де кров? У кіно, коли людей розриває на шматки, завжди багато крові».

Насправді крові практично немає. Удар у ногу: «А де берць? Чому немає берця? Я ж його добре шнурував уранці!» Підняв ногу і зовсім здивувався – стопа висить на двох смужках шкіри. Дістав рефлекторно з санітарної сумки джгут і наклав, відчуваючи, що ліва рука практично не працює. Ще одне попадання важкого снаряда поруч із бехою – і оглушлива пітьма оповиває світ, лише окремі, найгучніші звуки бою досягають свідомості.

– Є хто ще живий? – розганяє темряву і повертає до життя знайомий голос, лише не міг упізнати, чий саме. Власник голосу невміло стягує пораненого з беемпе.

– Акуратніше тягни, стопу відірвеш! Клади на живіт, так більше шансів вижити, якщо вирублюсь.

– Тобі видніше, ти ж санітар.

Вивернувши шию, озирнувся – довкола посадка: високі густі дерева, кущі – гарне місце, напевно, з боку поля люди тут непомітні. Беха зупинилася, і, упершись у дерева, продовжує голосно і натужно торохтіти двигуном. Вона схожа на велику потворну нещасну стару черепаху, в якої померли діти.

– У середину заглядав?

– Так, усіх посікло. Весь екіпаж – дощенту… І на броні чоловік п’ять-шість на клаптики, хто більш-менш цілий, я позбирав… – Показав на купу людського м’яса, з якого стирчали ноги в берцях. – З живих один поранений в руку і ногу; одному щоку відірвало. Я, як зміг, перев’язав; ти і я…

– Ти поранений?

– Ні. Пощастило. Ані подряпини.

– А-а-а… – спробував перевернутися на спину і відключився з думкою, що ось так і вмирають більшість тяжкопоранених – утрачають свідомість від больового шоку.

– Санітаре! Санітаре!

– Далеко від бехи не відтягай, щоб знайшли мене потім.

Смак часу втрачається разом із відчуттям реальності. Свідомість повертається повільно. Поруч – все той же боєць. Сидить, згорнувшись калачиком, обпершись спиною об дерево, схиливши русяву голову на руки, міцно затиснувши ногами автомат. Заснув?

– Агов, друже! Ти що тут робиш?

Бійцеві років тридцять – Санітар уперше побачив його обличчя – почорніле, з утомленими сірими очима, що втратили віру, – дивився на нього і нічого не бачив, мабуть, сильна контузія.

– Агов, друже! Це я, Санітар!

– А… так. Заснув.

– Ти що тут робиш? Чому не йдеш?

– Я тебе не кину. Ми тебе потягнемо… Ми вийдемо.

– Хто потягне? – двоє поранених лежали без руху неподалік. – Один кров’ю спливає, другий сам ледь іде.

– Я потягну!

– Ми так не вийдемо, друже. Мене на ношах нести потрібно двом здоровим – я важкий, дев’яносто кілограмів. Ти виведи цих двох, а потім повернетеся за мною. А так потягнете, впустите, смикнете яку-небудь артерію – і все, прощай, Володька. Ні, я тут полежу. Лише перемотай мене, я розповім, як правильно.

– Добре.

– Ти лише повернися, друже. У тебе карта є?

– Звідки? Карт навіть у командирів не було. Забув, як їхали?

– А мобілка? Агов, брати! – окликнув поранених бійців, які розплющили очі. – У вас телефони є?

Ті покачали головами.

Дістав із санітарної сумки мобілку, вставив акумулятор – ділення «зв’язок» блимало останньою сходинкою. Написав повідомлення куму: «Нас розбили. Лежу поранений в посадці. Дзвони на цей номер», – натиснув «відправити» і підкинув телефон якомога вище, майже до самих гілок. Телефон перекинувся в повітрі і впав метрів за два від Санітара.

– Подай телефон, друже.

Боєць приніс телефон:

– О! – зрадів, есемес-повідомлення відправилося. – Візьміть собі. Тут однак зв’язку немає, він вам більш потрібний буде, – віддав без жалю трубку. – Як тільки з’явиться зв’язок, повідомите, де я, хай забирають.

– Кому дзвонити?

– А хто його знає, кому. Дружині дзвони, вона розбереться. Або в штаб.

– Добре. Тримайся, друже.