Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

- Зараз подаватимуть голубці, - чулося зі всіх сторін і через кілька хвилин майданчик спорожнів.

Посидівши ще з годину за столом, бо більше молодь не в змозі висидіти, коли грає така музика, вона прожогом зірвалася зі своїх місць і побігли танцювати. Кров молода бушує в жилах, розливається по щоках червоним рум'янцем, відбивається вдачею у танці.

Коли почало світати, молодій зняли її фату і обкрутили голову хусткою, проговоривши:

- Ти тепер не молода, а хазяйка заводна.

Висидівшись на подушках, бо такий звичай був, їй захотілось танцювать. І угледівши молоду дівчину, швидко виводила її на середину майданчика, причіпляла їй свою фату і кружляла з нею в танці. Поки не перетанцювала зі всіма дівчєтами, не заспокоїлась. Марійка також перегулювала із молодою, - говорю я про це тому, що вона не вміла танцювати, - але пересиливши свій страх, вона станцювала і досить гарно.

- Ти танцювала добре, - говорила Світлана. - Хоч я недаром витратила свій час, навчаючи тебе.

У неділю молода скинула свою білу, "пухнасту" сукенку, у якій вона вчора гордовито походжала під ручку із молодим, кохаючись у погляді його, і наділа убрання звичайнісінької, домашньої господині, зверху прикріпивши хустку із народним візерунком. Проходжаючи плече об плече зі своїм коханим, вона подавала наїдки новим гостям, а молодий наливав чарку кожному гостю, котрий лишень ступив на поріг їхнього двору.

Прогуло весілля і цього дня, і лишило одні лише спогади у серцях людей. Спорожніло подвір'я молодих господарів і тільки "ласкаво просимо" із стрічками і ялиною ще висіло над входом, і нагадувало про щасливі два дні цього надзвичайного дійства, котре уже не вернеться, котре увійшло у минуле.

- Як то швидко літо минуло, - сумує Світлана. - Скоро знов треба буде їхати додому, а потім в коледж.

- Літо, наче блиснуло, так швидко пролетіло, - додає Геня.

- Післязавтра моє день народження, - каже Марійка. - Аж не віриться!

- Скільки тобі вже буде? - питає Володимир.

- П'ятнадцять.

- О, то вже велика дівка, а робити нічого не хочеш! - сміється.

- Ні, не кажи такого, діду. Вони і Світлана мені помагають.

- Та я нічого не кажу, я просто жартую.

- Він так просто жартує, - сміється і собі Геня.

- Ви, може, щось спечіть на день народження. Вже ж і в мене буде 25-го.

- А вам скільки буде? - питає Марійка.

- Порахуй. Я з 25-го року.

- Зараз 97-ий, - рахуючи подумки. - 72?

- Угу.

- Стільки багато! - дивується Світлана.

- Та вже і кості риплять, і зубів геть немає, ще й глухий.

- А що ти хотів - старість не радість, - промовляє з посмішкою Геня. - Ще ти забув сказати, що в тебе з нервами не все гаразд.

- І то правда, - кахикаючи.

- Я ще пам'ятаю, як Руслан тут був, а то вже кінець літа, - Марійка каже, важко вдихаючи повітря.

- Тобі добре, - продовжує Світлана, - ти хоч його бачила, а я - ні.

- Нічого, Свєточко, - говорить Геня, - на другий рік ти його обов'язково побачиш.

- Це єдине, що мене тішить.

- Ви кудись йдете? - питає Марійка.

- Іду до Горобчиків.

- Кого?

- До Галіної мами, - відповідає Геня.

- Їх фамілія хіба Горобчики?

- Ні, не Горобчики. Я їх просто так називаю.

- Чого?

- Бо вони усі такі маленькі. Які батьки - такі і діти.

Через день.

- Хто б міг подумати, що ти коли-небудь посваришся з Віркою, - говорить Марійка. - Ви були такі подруги!

- Ти з нею теж колись дружила, - відказує Світлана. - 3 нею одна морока була.

- Ти мене постійно дивуєш цього літа. Видно, на тебе добре Володька вплинув, що ти так змінилася.

- Я зовсім не змінилася, то тобі здається.

- Ми уже майже цілий місяць не сваримося. Мені вже скучно стає. Я навіть сумую за нашими сварками.

- Ну, ти даєш, Марійко! Добре, що не сваримося.

- Давай, посваримося.

- Ні-а, не хочу. Мені і Вірки вистачило.

- Спершу, я думала, що тобі Анька подобається, а виявилось, що - ні. Тепер Вірка... теж...

- А чого вона мені має подобатися?

- Справді. Вказувала нам з ким дружити. Ось, з Оксаною, наприклад. Казала, що хлопці думають, що ми такі, як вона, бо з нею дружимо.

- Ей, Вірка є Віркою! Бліда на лице, волосся пряме, сама тонка, як тичка, що ні спереду, ні ззаду нема нічо.

- Ти про неї таке думаєш? - дивується Марійка.