Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » День гніву 📚 - Українською

Читати книгу - "День гніву"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "День гніву" автора Юрій Косач. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 151
Перейти на сторінку:
з коня, кинув поводи панцерному, а сам, розштовхнувши гармаша, що аж гехнув, шарпнувся до гармати.

— На два цалі[416] не добираєте, сліпі тюті! Не бачиш один з другим, матері твоїй грець? Чи цитаделя в тебе скривавилась? Га?..

Каноніри підкинули хвацько ядро, бомбардири затовкли пороховий набій.

— Насипай на капелю, насипай, бевзю!

І, приклавши льонт[417], чекав, поки добіжить до капелі. Офіцери пересміхувались: та ж Кошка кривий, ліве око йому витекло ще на великій війні. Огорнувся димом, як туманом, сухий гаспид, однорукий, тільки чуб розвівався по вітру.

Гармата гахнула.

— Так б’ють, матері його хрін, дивись, як саджають!..

Каноніри не вспівали доносити ядра: льонту Кошка беріг, коротко запалював, порох вмить вибухав, осмалюючи його, а ядро за ядром пороло димний серпанок, розжеврене, гуділо над палісадами й садило в бастіони.

— Бодай же тебе Бог любив, — засміявся Степко Габач, — та від твого палення лусне, як горішина, цей панський курник… Всі ядра попадають…

— Бевзям залізні галушки в пельку, матері їх хрін!.. — обтер Кошка руку об полу, засміявся, як заіржав, клепнув гармаша по голих плечах. — Щоб ось так бив їхню панську душу, не дрімав при гарматі.

І вискочив у сідло, завернув, помчав здовж брустверів до табору, покованого ланцями. Кошка залишився наказним генералом. Максим Перебийніс рушив із кіннотою доганяти Ярему, залишив тисячу кінників Габача, сірóму сотника Дика, козацьку піхоту, де отаманували ігумен Софрон Жеребило-Лобунський та тисяцький Сизон Гиря. За димовою завісою лилась, аж жаріла, блакить. По сипучому піску до соснового ліску тягнули піхота гуляйгороди. Сизон, стоячи на возі, вимахував шаблею, аж пінився, лютував:

— Пеські сини, перший раз в облозі чи що? Забули, як Полонне садили, забули, як Нестервар брали? Гуляйгороди мені тільки поторощили, славу мою козацькую посоромили…

— Не ремствуй, батьку, чи не бачиш, яка панська сила?

І скидали жупани, попльовували в руки до штурму, тільки тепер іти до штурму. Сизон крутив здоровенною зарослою гирею, грозив шаблюкою, розумів, що штурмувати курник — це тільки губити мужву. У фосах вже загатили глибінь запорозьким трупом, а як бігли на стіни з драбинами, пани косили зі стін самопальним вогнем. «Та цій фортеці, матері їй грім, не добрати ґанджі!..»

— Бережіться, людкове, — кричав кінний, чвалаючи полем, — яструбами[418] пражать ляхи, яструб коло яструба стоїть…

І, в пісок не допадаючи, ще до соснового ліска, зараз коло Кошчиного коня заривались смалені ядра, шипіли, гаснучи в піску.

— Не казав я, — крикнув Кошка через гуд, викрививши осмалене порохом лице, — не кляв я тебе, Сизоне, макітряна ж твоя голова, лопатами тра було запасати людей! Коли б один з другим мав лопату, то б не ховав голови, як гусак, а лежав би собі в окопі, до сонця грів би своє гузно…

— Не хом’яки, батьку, — крикнув піхотинець, що підбігав, несучи мушкет і вилки, — в землю зроду не заривались, нехай німці риються, а нам, як Бог велів, проти сонця, на рівній землі умирати…

— У лісок завертай, Сизоне, — заволав у чвалі Кошка, — збирай молойців у лісок…

— Ігуменових теж відбили, — підлетів до нього кінний хлопчак, генералів вістовець Семенко, й обтирав кров із чола, — не пускають ляхи.

— Чортові фоси! — спинив коня Кошка. — Різати ж мені лозу на фашини[419], загатимо рови вночі… А тобі що таке, Семенку?..

Подивився ласкаво на хлопця, що їхав поруч нього, палаючи в розжареній броні. Хлопець знизав плечем:

— Комар укусив, — засміявся, але кров сочилась, мабуть, від заблуканої кулі. І на руці, обмотаній поводом, багряніла засохла кров. Був у ранішній іграшці на палісадах, у передмістях їх узяли імпетом Габачеві, кладучи трупа, аж ледве вискочив кінь. Голендри боронили контрескарпів[420], але втікали, не встигли навіть заложити контрміну. На передмістях, утікаючи, учинили б різню, та пан Ємйоловський, намісник заславського замку, всіх наказав вивести за брами, в місто — шляхту й жидову, малеч і жінок. Так і не поласували Габачеві, хоч і сподівалися.

Що Семенко не простого роду, про це Кошка догадувався, видно ж панське ребесо, але не дошкуляв, навпаки — любив хлоп’я. Розторопне й палке. Та й сам він шляхетського коліна. Так і тепер, обійняв його за стан, коли їхали поруч уже ліском, а туди ядра не досягали, й у прохолоді могли спочинути потомлені люди. В ліску під’їхав ігумен Софрон, пожалівся, що ієромонаха Ісакія нема, той знає фортифікаційне діло, а він вже щось та й вигадав би, того не вчити.

— Нема брата Ісакія, — зітхав отець Жеребило-Лобунський, — вже його пани не пошкодували, вічна пам’ять йому.

— За брата Ісакія і Заслав варт узяти, — сказав полковник Кошка, — як не на його визвіл, то на відплату за його муки.

— Візьмемо, — обтер рукавом лисину ігумен-ведмідь, — твердий горіх, але розкусимо.

В ігумена була сьогодні добра іграшка біля барської брами, либонь ще трохи — й прорвався б, та в вогні мусив відступити, шкодував людей. Розбирала його, тучного, спекота. День — як пожежа, серпень вижарив, тільки серед ночі дозвілля.

— Оттак-то покладайся на голоту, — мовив ігумен, — люд посполитий, дарма що запальний, але волів би я дві тисячі війська, не таку хмару черні…

— Дві тисячі реєстрових, — кивнув гирею Кошка, — знаю… — підморгнув єдиним оком. — На те ми Максимові молойці, щоб голотою воювати, реєстрові — це вже пана Богдана діти…

— І за це його шаную, — зітхнув ігумен, — тієї тільки думки, щоб помирити нашого шкота з ним. Удвох пройдуть увесь світ…

— І поодинці пройти можна, — блимнув більмом Кошка, — наш Максим те нам обіцяє…

Семенко тільки позирнув на полковника. Добре січе, але кепська, не політична голова. А з-за сосонок у просвіті височився Заславський замок, висів у синіх воздухах.

Кошка зорив цитадель, а за ним і старшина. Мовчала, сиділа, попустивши поводи коням, що відганялись від ґедзів. За банкетами й палісадами, що були вибудувані ще перед фосами, а там тепер вже лежали запорожці, знялась цитадель, уся на скелястому підмурівку. З амбразур дмухали гармати, недалеко, тільки руку простягти, а розжеврені воздухи тремтять і від спекоти, й від гримоту. Видно було й шишаки наємців, ляшва переговорювалась, дражнилась із козацтвом. Із середньої вежі лунав костельний спів, це, видно, ченці (їх так повно було між жовнірами) йшли з процесією, обносили обдахівську Божу Матір Чудотворну.

— Так, — мовив перегодя Кошка й поклепав буланого по шиї, — пани в тій фортеці, як у Бога за пазухою — не вкусиш. Дав нам генерал некорисливу пробу, нехай би сам собі ламав лоба, звідки того курника доступити…

— Тут один, — зашепотів Семенко, — з тих, що їх Гошовець

1 ... 84 85 86 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День гніву"