Читати книгу - "День гніву"

Кошка закопилив губу.

— Жидовин?..

— Бераха. З Вовгурою й генераловим писарцем Кириком, — юнак заграв золотим оком, — до нас прийшов…

— Коли б вірив жидовинові. Нехрист скоріше продасть нас усіх, — озвався Кошка, — але веди його сюди, матері його грець…

— Писарець руку клав за нього, а за писарця і я покладу…

Пан Кошка нахмурився, розважував. З цитаделі перестали дмухати, й козацьке бомбардування затихло. В обозі обідали. Під ліском, шукаючи вологи, залягла мужва. Іржали, попасались коні, ревіла худоба. Кішчиним не було спішно, під Заславом могли б таборувати й до нову. Андибери[421] лиш нетерпеливились, в Заславі, казали, возами щире золото подуванять, смарагди й рубіни, як червоножар, пересипатимуть у долонях. Таких ченці умовляли — не золото, що блищить, а від мамони тільки прелесть і гнилизна, скурчі бики, не того вас батько Максим покликав, щоб дуван дуванити[422], як благочестиве лицарство, о вірі лиш печіться, в якому-то вона поруганні й гонінні.

— Гріх же це? — роздобарювали андибери. — Козакові за його труди, за його кров і сам Бог воздає нагороду.

Посполита чернь, більше потомлена, не марила про дуван, за угорцями й хорватами й так не поспіє, молилась, щоб на панську огнепальну зброю Господь дав потугу.

Семенко ледве найшов Бераху. Жидовин помагав коваленкам у кузні, перегартовував шаблі, а молот так і літав у п’ятірні. Дивувались його силі — гнув, для жарту, підкови. Броню кинув на обгорілі від сонця груди, закинув чорну гирю й скочив на свого звіздочолого. Аж загорівся, загикувався, таку йому справив Семенко втіху. Їдучи до ліска, божився, що відчинить місто, тільки нехай повірять, і хоч би й землю їли. Коли б Кирик був, той, сердега, тихий, але перемовить і самого генерала.

— А що тобі Кирик? — спитав неспокійно Семенко.

— Те, що й тобі — одна рука, одне серце, як лише його зустрів, то недовго й говорили, зразу себе покметили.

І Семенкові очі знову заграли золотінням.

— Віриш же ти в Бога? — спитав полковник жидовина, почісуючи борідку, а жидовин зліз перед ним з коня й стояв без шлика, як годиться, широкими босими ногами вгруз у пісок.

— У свойого, жидівського, — ясно подивився на нього Бераха, — віра, як шкура, її нелегко змінити, хіба здерти, а на те вже пани, щоб дерли.

— Вір же собі хоч і в лютерського, хоч і в бусурменського бога, матері твоїй грім, — сказав полковник, покпився, — але чи той, чи інший Бог, а скарає тебе, коли брешеш. Знаєш, либонь, сила на тобі людей стоїть і людської надії?

— Давай диспозицію, полковнику, — відрік Бераха, — мене повісиш на цій сосні і то коміть головою, коли опівночі не буде наш Заслав.

— Мало повісити такого скурчибика, розтешу тебе живцем наполовину, як учора тесав шляхту за народну муку.

І, пригнувшись у сідлі, єдиним каправим оком Кошка дивився, як жидовин, присівши, складав із соснових гілочок план міста. Старшина, було, під’їхала, але Кошка сердито її відігнав. Офіцери роздались по ліску, мов вовки, роздумуючи, яке це говорення має однорукий з жидівською гирею. А із замкових стін відбігав, оббивався об чатиння, чернечий спів.

29

Черлень лунного неба билась у високі вирізи вікон фарного костелу, підпалила свічисті дзвіниці, а німовний фасад колегіати срібно мигтів від місячної тиші. В тіні мурів, де перекликались варти, просто на майдані, коло возів, у брамах, на сходах костелу спали люди, важко зітхали, борсались у сні. Й шепіт ішов з темних розколин синьотіні за ребом Натаном Ганновером. Він виходив тільки поночі. Думки плили мірно й спокійно, мов ясний струмінь. Як змінилось це місто! Як посіла його змора! Як важко зітхав камінь, як вип’ялись у небо, страждаючи й жаліючись, посохлі липи й берести, як зловісною гулкістю віддавалися кроки в заулках!

Рабин минув колегіату, обійшов майданець перед палатами Заславських, де ще світилось у вікнах, бо шляхта не сумувала, ще допивала меди, пила за вікторію. Вийшов на Підвалля. Звідти вниз, повз кам’яну криницю, реб звичайно повертався у гетто. Рабин ішов без учнів, вони всі затяглись у варту, пильнувати тепер мурів і брам. Втім, йому хотілось побути на самоті; за дня він утомлявся від людей, плохих і говірких, що докучали йому своїм шепотінням, лементом і тривогою. За дня було душно. Сопух гетто здіймався, ядушливий, вологий, плісінь і гнилизна не боялись сонця, щілинами, між будинками й хижками ліниво текла одвічна склизь. І так само нудно, так само одвічно гомонів невтомний шварґ[423] бездомних людей, притолочених цим глухим небом.

Рабин ішов, похиливши голову. Тільки тепер він міг думати про золотоустість Юди Галеві й мудрість Мозеса бен Маймона, тільки тепер, у цій місячній тиші, що обсотувала його таїнними тінями, міг він роздумувати над глибинами Мішни й Гемарри — священних збитків…

Черлень неба із південного боку впала на срібну землю й полоснула, як лезом, бриніння місячної стежки. Ганновер підвів голову — йому почувся тихий стогін. Спинився. Стогнав хтось не на землі, а над землею. Чи не на деревині? Ні, це було дивне дерево й ще дивніша людина, страшно скорчена, чудно прив’язана до дерева. Але ні, вона не була прив’язана. Вона була наткнена на палю. Вона ще жила, хоч гострий кінець палі пройшов їй через нутро й вистромився під грудьми. Реб Натан підійшов ще ближче. Невже цей чоловік міг ще жити? Він дивився глибоко запалими яминами, але, мабуть, вже нічого не бачив. Половина лиця його була в місяці, а лице залите чорною кров’ю, це, давніше, тріснули жили. Несказанно прикре було це обличчя, шарпнене гримасою, вишкірене, зовсім чорне. Чуб звисав з чола, на довгих вусах згусла кров. Козак, сахнувся рабин, козак, але в якій же муці він конав!.. Рабин метнувся вбік, але перед ним була друга паля з людиною, ще далі третя і далі знов — здовж усього підвалля сиділи люди на палях — може, сотня їх, може, більше.

— Бен Маймоне, — шепотів рабин і відчув на чолі холодну приладь поту, — що може вчинити людина людині? Такий же це закон Мішни — око за око?..

Чорним шерегом люди заклякли, покорчені, обв’ялені шкваром, застигли в тварючій німоті болю. Він вивертав нутро, розколював груди, рвав серце, розчімхував мозок. Западались у смерть, як у найлюбіший визвіл, адже ж деякі обличчя, роздерті мукою, нараз ясніли безкрайою ніжною знемогою. І тихли.

— Креснув би ти, чоловіче, вогню хоч до люльки… — почув рабин над собою глузливий голос.