Читати книгу - "Хотин"

— Як є, то сідайте, це вже інша справа, — голос у жида відразу пом'якшав, а коли він звернувся до козаків, на обличчі під здоровенним горбатим носом грала та сама улеслива посмішка. — Пригощайтеся, пани, на війні вам таки знадобиться сила!

Прибулі сіли в кутку, попросили дешевого вина. Жид презирливо хмикнув і зник у бічних дверях. Незабаром служка виніс їм невеликий глечик із вином.

— Що не шинок, то жид! — не вгавав Андрій.

— Та якби тільки шинок! Вони, кляті, вже й церкви святі під себе підібрали. Православним людом керують, як п'яний штанами, — у голосі Максима не було жодних емоцій. — Давай ліпше вип'ємо.

— Давай.

Цокнулися череп'яними чарками. Випили.

— Ех! — із шумом видихнув Максим. — І чарки в них малі!

Деякий час мовчки жували холодну ковбасу. Розмова не йшла. Кульбаба розглядав закіптюжену стелю. Горбоніс перекочував по дошках стола порожню чарку. Раптом до запорожців несміливо наблизився один з хлопців, що сиділи в кутку.

— Панове, дозвольте у вас дещо запитати? — голос у парубка був надзвичайно м'який і тихий.

— А чого, питай. За це не б'ють. — відповів Андрій, вдруге наповнюючи свою і Максимову чарки.

— Ви козаки?

— Хе! А хто ж! Не бачиш чи що?

— Я хотів із вами поговорити, про дещо розпитати.

— Ну то сідай за стіл, бери чарку. Що схочемо, розтлумачимо.

Парубок нерішуче подивився у бік товариша.

– І його клич.

Довго просити не було потреби. Хлопці швидко підсіли до козаків. Усі випили, і Андрій знов налив чарки.

— Гей, шинкарю! — крикнув він у бічні двері.

Жид виріс, мов з-під землі.

— Горілки ще неси! І чарки інші, ці малі. В нас п'ють із таких «михайликів», що в кожному можна мізерного жидка, такого як ось ти, утопити!

Не встигли й помітити, як жид прибіг із другим глечиком і чотирма чималенькими хоряками. Поставив на стіл і щез.

— Друге діло. Це хоряк як хоряк. — Андрій одразу наповнив усі чотири чарки і підняв свою догори. — Ну, браття! Вонзім копія в душі своя!

Випили. Парубки, що не вихилили й половини хоряків, захоплено позирали на запорожців.

— Ну, то що ти хотів? — запитав Максим у хлопця.

— А ви звідки, панове?

— З Низу, малий, — Андрій не звертав уваги, що «малий» був за нього старший.

— Це що, із самої Січі?! — захоплено вигукнув парубок.

— З самої! А хіба що?

— А як козаками стати?

— Он ти про що! Ну, то це просто. Якщо в Бога віруєш, горілку п'єш та душу козацьку маєш, приставай до нас. Добрим молодцям ми завжди раді. А ви хто будете?

— Я Мирон Охрімчук, а він, — показав головою на товариша, — Іван Стельмах. Ми у кравця у робітниках, підмайстри тобто.

— Не хочемо чоботи шити та на пана спину гнути. На волю, до Дніпра-Славути… До Січі! — повільно, карбуючи кожне слово, вимовив Стельмах. І в очах його засвітилися лихі вогники. Така жадоба життя серед вільних степів, така необхідність підставляти обличчя вітрам п'янких бойовищ горіла у тому погляді, що Максима, який подивився в очі молодого підмайстра, немов оповило його енергією. Немов гаряча хвиля пробігла свідомістю.

Утім, Андрій такими дрібницями не переймався. Обличчя Кульбаби вже почервоніло, очі заблищали, а жупан полетів на лаву: душно козакові, душно!

— Приставайте до нас, малі, слави лицарської добувати! На Січі не життя — едемський сад. Побий мене грім, коли брешу! Ось ви, один з другим, як день проживаєте?

Мирон знизав плечима.

— Як? Працюємо… З ранку до смерканку. Та мало з того користі… Тобто користь є, та не нам. Іноді й у свята Божі… А що будеш робити, коли…

— Мироне! — зиркнув на товариша Іван.

— А що? Не соромно, бо правда! Колись різками майстерності навчали, а тепер і батогом пояснюють, що та як. Хіба брешу?!

Іван опустив голову. Горбоніс помітив, що юнак густо почервонів. Руки нервово м'яли потерту шапку, родима пляма на щоці, яка була розміром з галушку, стала ще чорнішою, ніж раніше.

— Не сумуй, хлопче! — поплескав його по плечі. — Кожен сам будує свою долю. Кожен перед Богом єдиним має відповідь давати за діла свої. Не людині цього вимагати… Не людині, хлопче! Чи пан, чи старшина, а чи майстер ваш. Хочете в козаки, давай з нами до коша, під Хотин. А там подивимося, що з вас буде.

— Правду, братику, кажеш! Агов, малі, а що то ви не п'єте? Нумо, вляємо на душу козацьку оковитої!

Усі випили. Закусили салом і кислими огірками. Андрій витягнув із кишені шовкову хусточку, прикрашену тонким східним мереживом, і витер у неї масні руки.

— А у нас на Січі так, — мовив згорда, — приходь усі, хто в Бога вірує. Усяк бажаючий прибитися до куреня може жити і їсти там без питань та пояснень, навіть дякувати не треба. Ото й діла, що прийшов, увіткнув у землю ратище, повішав на стіну яничарку — і лежи собі хоч місяць, а хоч і три, — пий і їж, все готове. Тільки й роботи маєш, що встань та помолися Богові, а коли грошики є, йди в корчму пити горілку. А якщо хто скаже: «Даром хліб їси», то козаки зараз і накинуться: «А ти вже закозакувався, сякий-такий сину!» Таке життя наше. Як то кажуть: Січ — мати, а Великий Луг — батько.

— Добре у вас, панове… — тільки й протягнув Мирон.

— Та не зле… Шинкарю! Горілки козакам! — захмелілий Андрій із такою силою вдарив кулаком по дошках столу, що ті затріщали.

Рудий жид похапцем поставив на стіл глечик і кілька глиняних тарілок зі смаженим м'ясом.

У котрий раз наповнили чарки. Максим, який до цього здебільшого мовчав, глянув на парубків.

— Але в нас і життя малого варте. Не думайте, що тільки боки відлежувати доведеться. Козак гуляє — кров річкою. Братчики ні чужої крові, ані своєї не жалують. Багатьох уже в Царгороді, Синопі й Бахчисараї на кавалки рубано. І у Варшаві, і у Кракові палю ковтали, шкіру з них, із живих, здирали. Так ось.

— Ет! Раз матінка народила, раз і помирати! — хміль ударив підмайстрам у голову, і Мирон махнув рукою.

— Козак буде! — сказав Андрій. — Давай-но вип'єм!

Ударили келихами.

Час рухався неквапно, а запорожці раз у раз гукали жида з усе новими глечиками оковитої. Нарешті шинкар підозріло подивився на них і несміливо запитав:

— Пани козаки нехай не тримають зла на бідного жида, але чи мають вони гроші? Такі славні вояки можуть випити і діжку…

— Ти що, жиде, не бачиш, хто перед тобою! — ще раз гепнув по столі