Читати книгу - "Танґо смерті"

психіатричної лікарні: так і так, мовляв, я, лейтенант НКВД Калєснічєнко Васілій… у грудні 1939-го внаслідок травми втратив пам'ять і опинився в лікарні для божевільних на Кульпаркові під прізвищем Ілька Дубневича. Згодом пам'ять до мене повернулася, я згадав, хто я, але мені не вірять. Ну, ми перевірили — справді був такий Калєснічєнко Васілій, який пропав безвісти в грудні 1939-го. Вважалося, що його закатрупили підпільники. Приїхали ми до цього хворого, допитали… Назвав нам усіх своїх тодішніх начальників, товаришів по службі, описав розташування кабінетів у московському наркоматі. Одне слово, усе зійшлося.

— І що? Його випустили?

— А для чого? Майже всі, кого він пригадав зі своєї служби, були або розстріляні, або загинули на фронті. А сам він клявся-божився у своїй любові до Сталіна. Що з таким було робити? Залишили в психушці. А от тепер я й думаю: а чи не був це аналогічний випадок?

Генерал нахилився, відчинив дверцята в столі, вийняв пляшку «мартелю», налив у дві чарки й одну простягнув Книшу:

— Без ста грамів не розберешся… Я розумію так. Оця, скажемо, чудодійна мелодія «Танґо смерті» звучала перед тим, як ці люди в своєму попередньому житті загинули. Так?

— Так виходить, — кивнув Книш, видихаючи проспиртоване повітря.

— А звучала вона в Янівському концтаборі. Так? — Книш кивнув і зосередився, намагаючись вловити хід генеральської думки. — А виконували цю мелодію єврейські музиканти. Так? — Книш знову кивнув і теж закурив, щоб не зрадити свого хвилювання. — Виконували її тоді, коли німці ліквідовували гетто. Значить… — Генерал налив по другій чарці. — Значить, оті, що чули її перед смертю, а тепер почули її знову і пригадали своє попереднє життя, усі євреї?

Книш нарешті упіймав нитку і цупко закусив її зубами, але генерал вмовк, чекаючи на відповідь.

— Ні, не обов'язково. Я, знаєте, глибоко вивчав це питання. Національність тут ні до чого. Грає роль тільки стать. Людина може відродитися згодом ким завгодно, хоч би й студентом із Зімбабве. Є лише один нюанс. Людей, які спілкувалися в попередньому житті, були близькими чи родичами, у наступному знову якась сила притягує, вони, не усвідомлюючи цього, знову контактують, дружать чи закохуються.

— А вік? Вік грає роль?

— Ні, як це не дивно. Чоловік може зустріти свою попередню дружину і в образі однолітки, і набагато молодшою. Мати може зустріти сина, старшого за неї. Не знаю, від чого це залежить.

— То у вас що — там уже цілі подружжя?

— Ні, ви забули, що для того, аби хтось із цих перевтілених людей прозрів, він мусить почути мелодію. Якщо почув хтось один, то він і прозріває лише сам. Йому не дано упізнати в комусь близьку людину з попереднього життя, аж поки та людина теж не прозріє.

— Поки теж не почує ту мелодію?

— Так.

— І всі ці дані…

— З трактату Калькбреннера, я ж вам уже доповідав.

Генерал кивнув і знову розлив у чарки коньяк.

— Але звідки та музика? Хто її виконує? Де її можна почути? Ви з цим розібрались?

— Поки що ні. Ми отримуємо суперечливу інформацію. Наприклад, дізнаємося, що виконували це танґо в такому-то ресторані, допитуємо музикантів, беремо ноти — не те. Люди, які, скажемо так, прозріли після того, як почули цю мелодію, пригадати точно, де саме її чули, не можуть. Річ у тім, що на них раптово звалюється оте їхнє попереднє життя — усі знання і спогади. Для багатьох це шок, і те, що відбулося упродовж останніх годин, вони не пам'ятають. Дехто пригадує, що йшов вулицею, і раптом — чує мелодію, яку чув перед смертю, і — бац! — він уже не той, ким досі себе усвідомлював. Більше того — починає ошелешувати своїх близьких якоюсь неймовірною інформацією. А на додачу ще й шукати таких самих, як він, бо в ньому народжується неймовірна туга за тими, хто був для нього дорогим, кого він покинув у день своєї смерті. І такі люди найнебезпечніші.

— А буває таке, що хтось пригадує не тільки останнє попереднє життя, а й ще інші, попередні?

— Звичайно. Правда, рідко… Тоді людина раптом відкриває для себе, що розуміє ще якусь мову, окрім рідної, або починає вживати слова, які вийшли з ужитку.

— Ви, коли розмовляли з Професором, розповіли йому про ці випадки?

— Ні, що ви! Я лише розповів про одну даму, яка опинилася на Кульпаркові і почала вигукувати іспанські фрази. Але це все, що ми з неї добули. Ми не можемо встановити точні ноти, щоб самим провести успішний експеримент.

— А трактат?

— Бачите, ми не все ще розшифрували. Є кілька нот, які не піддаються розшифруванню. Точніше дві з дванадцяти. А без них ефект лише частковий. Не повний. Та й до того ж їх може виконати лише надзвичайний віртуоз, а розрізнити не може ніхто.

Генерал здивовано нахилився вперед:

— Як то — ніхто?

— Маю на увазі — усвідомлено… Ці ноти — щось як 25-й кадр. За бажання, їх можна вмонтувати в будь-яку мелодію. Але унтерштурмфюрер Рокіта* полюбляв саме танґа, от вони ці ноти туди й втулили. У нас зараз під прицілом перебуває Професор, тобто його робота над «КаеС». Можливо, розгадка криється там.

— А він що?

— Каже, що ще не завершив дослідження. Хоча, можливо, бреше.

— Ви ж розумієте, що завше треба тримати руку на пульсі… І втрутитися саме в той момент, коли він завершить роботу. Ні на день пізніше. Далі — відома річ, усі його напрацювання повинні опинитися тут. За будь-яку ціну. Ви в курсі, що ми його допитували ще за Союзу?

— Ні, — здивувався Книш. — Вперше чую.

— Я так і знав. На жаль, уся документація у 1991-му перейшла до Москви. Так от, ми вже тоді зацікавилися його арканумськими захопленнями і порадили, оскільки це стратегічна проблема, щоб він більше цим не займався. Він намагався пояснити, що Арканум, як і решта давніх культур, його спеціалізація. Тоді йому вручили перший том «Большой Советской Энциклопедии» і запропонували знайти гасло «Арканум». Він і не шукав, бо добре знав, що його там нема. Тоді йому сказали: «Чого нема в «БСЭ» — того не існує взагалі. Про цю цивілізацію не написано в жодній радянській книжці. Звідки ви черпаєте інформацію?» Він пояснив, що з джерел, які були опубліковані раніше, а також із зарубіжних. Отут його і взяли за зябри: «Які-такі зарубіжні джерела? Хто вам їх постачає?»

— А він що?

— Виявилося, що ці джерела легальні. Окремим науковим бібліотекам було дозволено отримувати наукові журнали з закордону. Звичайно, ці бібліотеки