Читати книгу - "Танґо смерті"

— Та то віц*, а я вам правду вповім, бачив на власні очі. Питаються якось большевика: «Борошно у вас є?» — «Єсть, много!» — «А цукор?» — «О! Сколько завгодно!» — «А керосин?» — «Єсть, много, много!» — «А Копенґаґа?» — «Сколько хатіш!» А другого спитали: «А помаранчі у вас є?» — «Точно так». — «А де ж їх роблять?» — «Та на фабриках».

— А я оце, їдучи в трамваї, поцікавився у красноармійця: «Чи можна купити у вас косинус?» А той і не завагався: «Да, продається в крамницях». — «Ну, і почім?» — «По три рублі фунт». Нині рано йду попри пам'ятник Яну Собєському. Як відомо, усі совєти думають, що то пам'ятник Хмельницькому і фотографуються на його фоні. Йду і чую — один другому каже: «Ти сматрі і здєсь памятнік Хмєльніцкаму!» На це поляк: «То пшецєж нє єст Хмєльніцкі, але Собєскі!» — «Ну, канєшна, савєтскій Хмєльніцкій, савєтскій. У нас всьо савєтскає».

— Йой, слухайте, що я нині мала! Той дурний капітан, що в мене поселився, нині погрожував мені револьвером за саботаж. Я кажу: шо ся стрєсло? А він веде мене до кльозету, смикає за ланцюжок і верещить, жи вода не спливає без перерви, так що він ніколи не може встигнути помити голову.

— Та то ти не перша, хто вповідає, жи вони унітаз мають за вмивальник, ба навіть воду з нього п'ють і ще нарікають, що він надто низько. У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду, але не на кухню. За хвилю винесла звідкись повний чайник і занесла на кухню. Це мені видалося підозрілим, і я запитала, де вона бере воду. «Да там, в комнатке». — «У вас там є кран?» — «Да с раднічка». — «Якого сраднічка!?» — отетеріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема.

— Так, а при цьому вважають, що рівень культури в Галичині дуже низький, бо нема відвошивень*. Просто не розуміють, як львів'яни могли обходитись без такого цінного закладу. А тепер неможливо полагодити якусь адміністративну справу без свідоцтва про виконане відвошивлення. Хтось із вас був уже в тій відвошивні на Рутовського? Бо я чув, що кожен, хто там побував, клене її на чім світ через псування одежі якимись жахливо смердючими дезінфекційними середниками і гарячою парою.

— Та слухайте, то якісь монголи. Усе, чого не розуміють, — нищать. Адиво їх знервували різальні машини в м'ясарнях, на яких краялося шинку, ковбасу, сир. «Кто ето видумал, так тонко резать?» І машини зникли.

— А до мене підходить краснармієць і питає: «Ви інженер?» Та де, кажу. «І так харашо адєт?» А я, видите, у цім самім, що зараз на мені, — у светрі.

— Що й казати, найбідніша наша служниця виглядає багатше вбраною за жінку офіцера. Коли нас уже стати не було на служницю, то пішла наша Вірунька на службу до совєтського полковника. Його дружина, дізнавшись, що її служниця має в скрині цілу купу сорочок, суконь і взуття, не могла повірити, що вона те все надбала сама, і звинуватила її, гейби обікрала попередню господиню. Вірунька мусила покликати нас, і ми підтвердили, що служниця усе сама собі купила. А далі баба влаштувала скандал чоловікові, що вона, дружина полковника, має іно одну подерту сорочку. Верещала, як мавпа в джунглях. Полковник так розізлився, що вигнав її. А відтак одружився на нашій Віруньці, і вже вона пані полковникова.

— А їден офіцер привів на базар свою жінку і зацікавився капелюхами, які розпродувалися з великою знижкою. Капелюхи уже вийшли з моди, але офіцерська жінка тим не переймалася, бо нічого схожого й так за своє життя не бачила. Продавець намагався допомогти вибрати капелюх і при цьому давав поради: «Тен капелюш пєнькни, але пані бардзо бляда*». Офіцер, зрозумівши лише останнє слово, вихопив револьвера і впав в істерику. Ледве його заспокоїли.

— Вони ж звикли, що в них там усе дефіцит. Вчора на Кракідалах підходить вояк до баби, яка продає булочки, і запитує: «Купіть можна?» «А чому ж би нє? — відказує баба. — Купуйте, будь ласка». Вояк недовірливо підходить ближче, несміливо бере булочку і знову запитує: «Можна?» Потім платить, але за хвилю вертається і запитує: «А можна іщо одну булку купіть?» «Можна», — каже баба. Він ховає в кишеню і другу булку й питає: «А третю можна купіть?» — «Можна і третю, і четверту, і всі». Вояк витріщив очі й процідив: «Вот как тут живут, можна купіть, сколька угодно».

24

Генерал вимкнув диктофон, відкинувся на спинку крісла, запалив цигарку, подивився крізь легкі клуби диму на підполковника Книша і зітхнув:

— Ну, я так зрозумів, що в тебе діло не просунулося. Ні Курков, ні Професор нічого тобі путнього не сказали.

— Працюємо. Розробляємо також його студентку і старого єврея. З усіма проведено розмову.

— Усе це дуже повільно. А тут мені дедалі частіше повідомляють про появу людей, які рангом починають пригадувати щось із свого попереднього життя. Як на зло, воно припало якраз на воєнні і повоєнні роки. Уже й з Києва дзвонили, питали, що це за хєрня. Мовляв, у нас же ж зараз нова політика, згладжуємо усі гострі кути з Росією, а тут знову — Катинь, розстріли в'язнів, більшовицький терор… І все це з уст очевидців! Звідки це береться?

— Це все та музика. Ми намагаємося таких людей ізолювати… ну, особливо активних… На Кульпаркові для них відвели окреме приміщення. Нехай собі згадують у своєму колі. Там у нас є «Сектор А» і «Сектор Б». В «А» перебувають безсумнівні божевільні, серед яких троє Вічних Жидів, так сказать Агасферів, два Нострадамуси, один пророк Вернигора і одна Михальда.

— Ці двоє — що за одні?

— Вернигора — легендарний пророк, який жив у XIX сторіччі, а Михальда — дуже популярна перед війною віщунка, яка жила в біблійну епоху. Вони теж розповідають різні історії з минулого, які бачили на власні очі. А в «Секторі Б» — там уже люди, які діють під своїми іменами, але згадують лише те, що бачили в попередньому житті.

— А між іншим, я пригадую цікавий випадок, — сказав генерал. — Це було десь на початку 60-х. Отримуємо листа з