Читати книгу - "Історія однієї істерії"

— Ось чому він про змію згадав. Знав, як нам гидко звиватися доведеться.

— Або тому, що хотів перетворити нас на плазунів. Думав, ми перед ним плазуватимемо. Він же вважає, ми не зважимося нікому скаржитись. Я сама вломилася на чужу територію. Перелякалася, коли двері замкнулись… А розбити вікно здогадалася тільки через півтижня. Хто ж мені винен?

— Дійсно, — підтримала подругу Алла. — Скажуть: «Хто злочинець? Він злочинець? Та він же нічого не зробив. Ходити вас нікуди не просив. На свою територію не запрошував. А в тому, що полізли — самі винні…». Що ж робити?

Щойно звільнені з жахливого ув’язнення, брудні й виснажені, в страшно пом’ятому одязі, вони стояли зараз посеред трамвайної колії та журились через те, що їм ніхто не повірить.

— Дівчатка! — строго насупилась я. — По-перше, зійдіть з колії. Ігри на дорозі — небезпечна річ! По-друге, не про те думаєте. Помста — не найкраще, чим слід займатися.

— Знаємо, знаємо, — закивали вони. — Існує ще гаряча ванна, обійми улюблених родичів, м’яка постіль… Але повинні ж ми визначитися, що кому говорити.

Власне, вони мали рацію. Хоча, якщо відверто, я уявлення не мала, що їм підказати.

— Дорогою подумаємо, — кинула я, тільки зараз починаючи відчувати, яка стомлена. Руки впевнено намацали в кишені ключі. — Ходімо відшукаємо «Форд», і я розвезу вас по домівках…

Ноги буквально підгиналися. Голова просто розколювалась. Здавалося, це була нормальна реакція мого організму на такі стреси. Я хотіла до Георгія, я хотіла у ванну, я хотіла в ліжко. Я хотіла забути про всіх акторок світу й про свою за них відповідальність. Я хотіла не думати ні про яких Кирів і способи їхнього покарання. Я знайшла зниклих акторок. Тепер потрібно подзвонити Ксенії, щоб поверталася. Тепер потрібно відзвітувати перед Шумиловим. Це все. Більше жодної самостійної справи. Це надто стомливо. Я уявила, як насупиться зараз Георгій: «Де ти ходила стільки часу! Телефон не відповідає, Настуся давно вдома… Ще трохи, і я кинувся б тебе шукати. Ось тільки партію в шахи з комп’ютером скінчив би».

«Чого ж не кинувся ти мене шукати, Жорочко? Чого ж не знайшов? Адже мені так потрібна була твоя допомога… Втім, і досі ще потрібна. Я стомилася. Обійми, захисти, заспокой. Тобі навіть не треба для цього нікуди йти. Не потрібно відриватися від дорогоцінного твого комп’ютера. Я не просто так, я з доставкою додому. Я сама прийду. Може, навіть, сама й заспокоюся, поки до будинку доїду».

Мені раптом стало жахливо кривдно. Я тут ледь не загинула, а він там спокійно всі продовольчі запаси в квартирі винищує…

Коли я побачила біля мого «Форда» Настусю, мені подумалося, що настав час для галюцинацій. «Яка Настуся під чужим будинком о третій по півночі? Куди тільки мама дивиться?».

Мама дивилася на мене. Через освітлену ліхтарем Сестрицю, мама, яка стояла в затінку потрапляла в поле зору не відразу. А ось вона мене помітила. Спочатку напружено, потім з посмішкою, потім з награним жахом спостерігала, як трійця сумних примар, накульгуючи, бреде до залишеного вічність тому авто.

— Катрусю!!! — дзвінкий Настусин захват зруйнував напружену атмосферу нашої появи. — Ти повернулася!!! У-р-р-р-а!

Настуся щодуху кинулась до мене й повисла, як у дитинстві, відірвала ноги від землі. Алла розсудливо підстрахувала мене від падіння в калюжу.

— Вас приносили в жертву? — поцікавилась мама, не бажаючи виказувати, який камінь звалився з її пліч із моєю появою. — Чого це у вас такий кошмарний вигляд? Ви мене компрометуєте в очах молодшого покоління, дівчино!

— Пробач, ми не розраховували на світське товариство, — засміялась я і поцілувала маму в щоку та чомусь залишила на її обличчі чорну смугу.

— Катерина?! — з під’їзду Хомутова вискочив Георгій. Він біг так само, як Настуся за мить до того. Ми з Аллою разом зойкнули від жаху й сахнулися. Якби Жорик подібно до Сестриці відірвав би ноги від землі, ми разом із Аллоччиним страхуванням обов’язково провалилися б під землю. А в нас із деякого часу розвинувся панічний страх перед підземеллями. Замість цього Жорик відірвав від землі нас. Усіх трьох, так раптово знайдених. Згріб у оберемок і заментеляв нами в повітрі.

Вереск захвату заглушила раптом думка, що наполегливо вимагала з’ясування.

— Як? Як? Як? — хором заголосили ми з Аллою і Ларисою. — Відкіля? Відкіля відомо вам про Вогнище Мистецтва?

— Робота в мене така, — з гідністю озвався Георгій, і я гордовито подумала, що він попри все — таки найкращий детектив на світі. Найталановитіший сищик і найтурботливіший чоловік. Як тільки небезпека торкнулася найдорожчого, що в нього є, — мене, він миттєво зібрався і, як істинний геній, за дві секунди розкрутив цю справу.

Виявилося, все набагато прозаїчнішим.

— Поки ви там у своїх підземеллях байдикували, ми з оперативно-слідчою групою працювали не покладаючи рук.

Виявилося, що відтепер до складу Жорикової опергрупп входять: Настуся, Тигра, Тім, моя мама і, звичайно ж, він, Георгій Собаневський. Я так стомилася, що вже не в змозі була дивуватись.

— Ми спускалися в підвал — там залізні двері, й вони замкнені. Може, розбудимо хазяїв, вимагатимемо ключі? — на піввулиці загорлала, виринаючи з під’їзду Тигра в супроводі Тіма. — Але Вогнище точно там, за цими дверима. Як шкода, що вони замкнені!

— Це щастя, що вони замкнені, — привітала я свою помічницю.

Захвату, вереску, радощам не було меж.

Розходитися по домівках, не отримавши від новоявлених оперативників виразних пояснень, ми з аткрисами відмовилися. Довелося Жорикові продовжувати.

Хомутов перший здогадався, що зі мною щось не так. Він із дискетою вийшов на кухню і виявив там цілковиту мою відсутність. Після того, як від нього, Хомутова, пішла дружина, його вже не дивували раптові зникненням будь-яких