Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– То хто тобі його привів? – усе ж намагавсь дізнатися.

– Ніхто, я від твоєї хати в ліс зайшла, а він там пасся, – і не збиралася вона нікого видавати. – Не їздити ж мені на Петровій клячій! – знову крізь усмішку блиснули її білі зуби. – То мені назад повертатися, чи пан отаман усе ж буде зі мною говорити? – чекала, коли він подасть їй руку і зніме з коня.

Це вже була не та Ксанка, яка у вісімнадцятому році не знала, як на нього поглянути, і не та, яка торік боялася залишитися з ним наодинці.

– Буде… Буде говорити, бо страшенно скучив. Збирався й сам навідатись до твоєї хати, тільки сказали, що після великого погрому скрізь на мене підготували засідки. Не варто й тобі потрапляти на їхні очі, хтозна, що ті комісари можуть вигадати заради помсти. А краще перебратися до моєї матері.

– Ні, я свою матусю не залишу. Та й хто я така, щоб жити у твоїй хаті? Тоді вже краще в діда Карпа, – у її примружених очах аж бісики танцювали. – Я все розумію: знову нема де зареєструвати наш шлюб. Не йти ж до червоних. Але…

– Говори далі… – налаштувався почути, що все їй набридло, тепер і сама не збирається йти з ним під вінець.

– Не про те ти думаєш, – вона теж навчилася вгадувати його думки. – Зовсім не про те… Я… вагітна… – сказавши, не совала, як раніше, черевичком по траві, а гордо тримала голову.

– Невже? Ти впевнена, що в нас буде дитина? – на радощах він схопив її на руки і закружляв навколо великого дуба. – У мене буде син! – навіть не міг повірити. Але за мить різко спинився. – Тільки ти нікому не кажи. Нікому, аби ніхто не заподіяв тобі ніякого лиха. Не кажи, поки все навколо не вгомониться, – прихилив її до себе і тільки чув, як вона хлипає. – Не треба, у нас є майбутнє, – повторив укотре. – Ми повинні вижити заради сина, – ковтав і сам щось пекуче, яке, мов колючим дротом, перев’язало горло. – То про це ти мені хотіла сказати, коли я не спинився перед твоїм двором? – нарешті він здогадався.

– Так, – вона витирала сльози і знов усміхалася. – Не відправляй мене додому, я хочу бути з тобою до ранку. – Інакше… я просто збожеволію. Мені вкрай потрібні твої поцілунки, – цієї миті вона була такою рідною, як ніколи. – Обнімай мене ще… Обнімай міцніше… – тільки й чула темна ніч, поки не стало світати.

А вранці Григорій знову відчував у собі багато енергії, неначе цілий тиждень не з ворогом бився, а відлежувався в Святогірському будинку відпочинку, який влаштували червоні комісари у святій обителі. І лише Ксанка, прощаючись, зіпсувала йому настрій.

– Вибач, але я мушу розказати тобі про ще одну важливу річ, – спинившись на мить, вона набрала повні легені прохолодного повітря. – Учора твого брата Тимофія червоні тричі ставили перед викопаною ямою, сподівалися, що ти прискочиш його рятувати, – після всього, що було, неначе відро холодної води на Гриця вилила. – Перший раз вистрелили холостими, а другий – не встигли, бо де й узялася мати, вона голосно закричала, що він не винен.

– І що? – Григорій аж завмер від почутого.

– Нічого. Люди швидко розбіглися, а вони повели Тимофія назад.

– А втретє? – він не знав, що й думати.

– Може, й не вбили б, але рушниці зарядили бойовими патронами. Та тільки прицілились, як хтось прокричав, що Махно вже на твоїй базі, від чого всіх червоних неначе вітром здуло.

– Чому ж ти вчора не сказала? – Гриць навіть розсердився.

– Боялася, щоб ти не поїхав туди розправлятися. От і вирішила стерегти тебе до ранку, – щось зблиснуло в її очах, але за мить вони знову стали сумними. – Чула, що на якісь добірні війська очікують, аби тебе знищити, – сказала і аж зблідла. – Тимофій живий і збирався до тебе йти.

– Тобі не можна повертатись. Я тебе нікуди не пущу, – Григорій схопив її за руку.

– Нічого зі мною не станеться, старий і мене заговорив від кулі, – і не розібрати було – вірить вона в те чи просто жартує.

Наступного вечора Григорій знову читав зведення, які направлялись Ізюмській міліції, звідки дізнався, що третього вересня триста тачанок з боєм увірвалися в Старобільськ. Не спинив їх і особливий більшовицький загін, більшу частину якого вони захопили в полон, не змогла того зробити й міліція, якої там було доста, тому й став господарювати «батько» так, як він умів – спалив в’язницю, звільнив чотириста арештованих, віддав вогню всі документи совєтських виконкомів та парткомів і забрав двадцять один мільйон рублів з партійної каси. «Ой-йой! Події в Старобільську вважаються катастрофічними», – а таке ще дужче його потішило.

Однак не кожен день приносив такі радісні звістки, уже наступна була іншою: у бою під Міллеровим Махно отримав тяжке поранення – йому розтрощило ногу. «Як же тепер буде? – вихопилося з вуст Григорія. – А Лиман, ми ж планували разом його взяти, – якраз він туди й збирався рушати. Лише звістка про воєнний союз з червоними проти Білої армії Врангеля змусила його спинитися. – Нічого собі!» – аж у грудях запекло, неначе хтось з усієї сили вдарив його прикладом. Не в захваті був від такого рішення, не заспокоїли його і «батькові» пояснення, які друкувалися в махновській газеті «Путь к свободє», де він стверджував, що ідейного єднання не могло й не може бути. «Мабуть, не вийшло підняти та очолити донських козаків у боротьбі проти червоних, тому й визрів план: зайняти певну територію і укласти з ними військову угоду, – здогадався Григорій. – Виходить, він багато чого не доказував, – пригадувалися його промови, і не лише тверезі. – Що б не робив, а думки про свою південну територію не полишив. А в голові неначе туман розвіювався, з якого вже й отаман Григор’єв почав виходити, аби розказати свою правду. – Боїться, що Врангель її займе, раз армія червоних не може з ним упоратись, – нашіптував Григорію на вухо. – А коли там закріпиться, Європа погодиться визнати ті землі не українськими, як це робить Польща на Правобережжі, – і таким того здивував. – Ось тобі й батько