Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

По-різному міркував цього дня Гриць, бо йому треба було вирішити негайно: що робити далі? Зовсім не було бажання приєднуватися до свого ворога, із яким воював ще вчора, та ситуація і його змушує думати інакше: раз «батько» Махно завжди приходив йому на допомогу, то й він не має права йому відмовити. Розмови про те, що він включив до своєї території Теплінський ліс та частину Донеччини аж до Старобільська, не вважав серйозними. Більше схилявся до тієї думки, що свій жовто-блакитний прапор йому ще доведеться діставати. Боротьбист-самостійник Савонов, як він сам себе називав останнім часом, ще збирався повоювати за свою Україну.

Знову тремтить Ізюм, почувши про наближення Махна. Хоч і отримали повідомлення про підписану угоду, усе ж не певні, що «батько» не вчинить тут великого погрому. Навіть коли зателефонували своїм босам та ще раз перепитали, до втечі все одно готувалися. А вже як прискакала делегація від «батька» з повідомленням, що його армія вже на підходах, знову вкрай розгубилися. Найбільший страх був на обличчях Латишева і Петрова, які готові були провалитися крізь землю, аби не потрапити на очі Савонову. Більше того – не збиралися зустрічати й Махна ні за яких погроз, тож, коли його загони підходили до центру, ізюмських посадовців у адміністративних будівлях уже не було. А на великій площі, де мало розміститись «батькове» військо, стояв озброєний загін місцевого гарнізону на чолі з повітовим воєнкомом.

Та «батько» й не збирався ставати поряд, діставшись Ізюма – одразу направив свою тачанку з кулеметом до будинку пошти. І поки його «синки» про всякий випадок готували план запеклого бою, а контррозвідка відшукувала місцевих партійних і радянських працівників, він давав телеграму голові Раднаркому Раковському і всім радянським установам, у якій повідомляв, що підписана ними угода вже порушується. У той час, коли він поспішає на врангелівський фронт, дорогою його по-зрадницьки зустрічають значні сили Червоної армії. Просить такому безчинству покласти край і востаннє вимагає звільнити всіх заарештованих махновців, інакше відстоюватиме свої вимоги силою зброї.

– Махно знає, що робить, а ти ні на що не зважай, – сказав Савонову замість виправдання. – Зараз є шанс взути і вдіти свою армію, нагодувати і озброїти її, адже утримувати і діставати зброю стає все важче. А коли вона вкотре стане великою і сильною, будемо громити останніх ворогів – більшовицьке військо. І такий він був упевнений, що і в Гриця відлягло.

Очікував і на інше – діждатися того часу, коли до нього знову переходитимуть червоноармійці цілими полками, адже селянські сини, яких комуністи змушують воювати, більше довіряють йому. Був упевнений, що йдучи на ворога пліч-о-пліч, його «синки» зроблять свою справу набагато краще, ніж більшовицькі агітатори. Лишалися й повстанці, яких не об’єднав ще жоден полководець, тож мрії про велику армію вважав реальними.

А зараз час було рушати в дорогу. Наостанок «батько» дістав зі своєї кишені потертий папірець і зачитав його: «Усім, хто чесно заявить про своє визнання радянської влади і виявить бажання направитись на Польський фронт для боротьби з міжнародною контрреволюцією та польською шляхтою, гарантується повна недоторканість і товарисько-братерський прийом до лав Червоної армії».

– Так і поспішаємо з вогню та в пекло, – загуділи вояки.

– Чергові хитрощі – нам на нашій землі пропонують товарисько-братерський прийом! – уже й реготали з московських комісарів.

– Бач, як розірвати нас хочеться: одних на один фронт, інших на другий, й обов’язково на передову. А потім скажуть: що ж, побив ворог, а ми тут до чого, – вони зрозуміли й головне.

Батькові не було чого й додати, тож, залишившись з командирами, зробив ще одне повідомлення: «Рівно за три дні після тієї відозви Дзержинський підписав наказ про створення легкої рухомої ударної групи для боротьби з повстанцями. А для ліквідації махновської армії наказав сформувати аж п’ять сильних маневрених загонів, ще й підкріпити їх бронепотягом „Червоний козак“».

– То як же це розуміти? Щойно уклали угоду, як уже й план дій із ліквідації нашої армії затвердили? – вірні командири не могли стримати обурення.

– Ні на що не зважайте, то вони нас лякають, – так запевняли інші. – Чи лякають, чи змушують, а то й самі бояться, – різні думки приходили у їхні голови.

– Усе так, тільки що ж далі буде? – намагався вгадати «батько» Махно. – Там про одне, тут зовсім про інше… Виходить, щось не так зроблю, завтра можуть мене й зрадником оголосити. І все буде законно!

Про щось говорили, про щось думали, але не знали, що з тими сумнівами вони розпрощаються нескоро.

Відколи почув Григорій про третє махновське братання з червоними, здавалося, не йшов час, а біг галопом – лише два тижні минуло, а вони вже в дорозі. Їдучи, усе озирався на довгу колону, неначе такої ніколи не бачив. А її тут і справді не було, адже на бій з інтервентами вирушили майже всі повстанці Ізюмщини, ще й дорогою приєднувалися, а Брова мав привести своїх бійців просто на фронт. Вони повинні перекрити ту кількість, на яку зменшилося їхнє військо останнім часом. Це значна частина махновських сил, які, передумавши йти з ними, повернули у рідні місця. Аби ніхто не вважав їх дезертирами, вони сміливо заявили про своє рішення: «Ми не хочемо миру з більшовиками, які можуть обдурити, не збираємось на тому фронті і кров свою проливати, аби вони не скористалися нашими здобутками. Бажаємо вам успіхів і благаємо: не кладіть пальці в рот більшовикам – відкусять».

Шкода було їх втрачати, лише штиків більше семи тисяч та шабель понад дві, але Григорій їх не засуджував, хоча й не вважав їхні дії правильними. «Вихід… Вихід… Вихід… – перекидав у голові різні варіанти. – Розійтися в різні боки простіше, ніж шукати його у такій непростій ситуації», – думав саме так. Він, як і Махно, бачив наразі вихід в озброєнні і збереженні армії, а коли вдасться її збільшити та приєднати загони, яких у кожному повіті було багато, тоді, очоливши велику армію, можна