Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Пригадував матінку, з якою не встиг попрощатися. Ще жодного разу не було такого, щоб перед далекою дорогою він до неї не заскочив. «Пробачте, що ваш син такий недолугий – знову змусив оплакувати себе після останнього запеклого бою, – був упевнений, що його думки долетять до неї. – Була така загроза, коли комісари нагнали проти мене війська видимо-невидимо, тож як не любить ваш син відступати, але цього разу йому довелося, бо такий шалений натиск супротивника міг і не стримати. А тут ще їхнє офіційне повідомлення про остаточне знищення „банди Савонова“, яке справило на бійців погане враження. Тому нічого не залишалось, як трохи перепочити і показати вам, мамо, й усім іншим, що я живий. Гадаю, раптовий наліт і шабельний удар по нашій цитаделі комуністичного режиму всім підняв настрій. До того ж не їхнє велике військо, а мої бійці тримали ініціативу у своїх руках. І неправда, що в мене залишився малий загін, їх іще декілька, тож не дивуйтесь, коли савоновці не даватимуть спокою владі в той час, як мене там не буде. Так я вирішив, щоб не померли з голоду мої рідні й дорогі земляки, поки я повернуся. Простіть і за Тимофія, якому за мене знову довелося перед викопаною ямою ставати. Передайте, що я його люблю й обнімаю, а коли повернуся, віддячу їм за все сповна. Нехай не сердиться і дід Карпо – головне, щоб він мене діждався. Ксанку прошу не шукати, я її далеко сховав, аби була у повній безпеці, адже вона носить мою дитину. Якщо не дай Боже… – він ніколи не говорив, що не повернеться, – назвіть сина Грицем, нехай він доживе і долюбить… А може, варто її послухати – вона вважає, що не буде тоді і йому спокою, раз так багато я залив смальцю за більшовицькі шкіри. Тобто другий Грицько Савон не повинен з’явитися на цій землі. Виходить, так я змарнував молодість, що й вам не раджу визнати свого онука, – нечасто з’являлися сльози у його очах, а цього разу довелося їх витирати рукавом. – Тільки б вижив у такому кривавому часі», – побивався зарані.

Поставив крапку – і йому, як у дитинстві, хотілося скрутити той аркушик, засунути під крило голубу, яких багато було у діда Карпа, і підкинути його вгору – нехай несе матері, кине перед порогом, а сам умоститься на старому дубі, аби побачити, як вона радітиме. Навіть окинув гострим поглядом довкола, але жодного птаха не побачив. Тож їхав далі та радів, що дав волю своїм думкам, бо при зустрічі й на половину не спромігся б, такий він був небагатослівний.

Тим часом повстанська армія Махна просувалася доволі швидко, і за два дні вже зайняла свою ділянку фронту між російськими військовими частинами. А через декілька днів – вирушила в 250-кілометровий похід тилами Врангеля. І це було правильне рішення, бо до цього часу повстанці так навчилися шарпати ворога, що часом від того було більше користі, ніж від прямого пересування регулярних частин Червоної армії. Тільки за один день рейду були розбиті два ворожі полки піхотинців та захоплено в полон до чотирьох тисяч полонених. Усміхалася їм перемога і в інші дні, коли на станції Софіївка вдалося розгромити ще один полк, який вивантажувався з вагонів. Відбили у білих і місто Олександрівськ (Запоріжжя), де розгромили цілу дивізію. Збиралися й далі гнати ворога з такою ж швидкістю, але вночі погода різко змінилася – пішов сніг з дощем і розвів страшенну багнюку. Та й за такої погоди їм спинятися не можна, його полк мав далі робити свою справу – пробивати дорогу для інших.

І багато що залежало від примхливої фортуни. Інколи їй і погана погода не на заваді, а іншим разом сказиться від якоїсь дрібниці, навіть коли гарно починається день – за годину-другу він може вдосталь напитися крові. Саме так і сталося двадцять п’ятого жовтня, коли удосвіта їхня група раптово почала атакувати Донський кінний корпус генерала Морозова. Усе було злагоджено швидко – вони ж не вперше в бою, до того ж хвалений генерал невдовзі почав відступати. Ні про які невдачі тоді не йшлося, а ввечері… Усе б і тоді було по-іншому, якби не підкріплення, яке отримав ворог – крім численної кавалерії та двох танків, прибула й авіаційна ескадрилья з восьми аеропланів. Побачивши таку силу, повстанці одразу зрозуміли, що їм буде дуже спекотно. І вгадали – годі було передихнути бідолахам, навіть випити ковток води.

Могли б усі загинути, якби не вирвалися з тієї м’ясорубки. Але то була зовсім невелика група вершників, які, не оглядаючись, тікали з того проклятого місця, де залишилися побитими майже два піхотні полки, один із яких був отамана Савонова. Відступаючи, повстанці були геть виснажені, але їхній кривавий осінній день на тому не закінчився – довелося ще й поночі тримати бій, цього разу за махновську столицю, аби вибити звідти супротивника. Полегшено зітхнули тільки тоді, коли жодного білогвардійця в селі не лишилося.

Ображеним на свою фортуну був і Григорій – отримав тяжке поранення і з рештками свого війська залишився в Гуляйполі для оборони та поповнення полку. Завжди любив розпочату справу доводити до кінця, а тут ворожа куля вибила його з сідла. Тепер про коня і зовсім не йшлося, він не міг сидіти навіть у тачанці. І марно душа рвалася у бій, коли несила махати шашкою. Шкодував і пізніше, відчуваючи ту чорну смугу, яка розпочалася ще в Ізюмі. Певен був: якби можна було пересидіти її в Теплінському лісі, усе б швидко минулося. Тож, уперше в житті залишившись у такому стані, він не знав, куди себе подіти. А в ніч на восьме листопада, коли окремі підрозділи їхньої повстанської армії у крижаній воді й під ураганним вогнем форсували семикілометрову перешкоду, щоб дістатися Литовського півострова, і зовсім не спав.

Не зімкнув очей і Махно. Може б, хоч ходив по хаті, але тяжке поранення і його прикувало до ліжка. Інколи навіть впадав у безпам’ятство, а прийшовши до тями, одразу перепитував: «Чи не