Читати книгу - "Темні уми"

Бетті так рвучко та стрімко повернула на порожню зупинку, що — і тут я готова присягнутися — авто повертало на двох колесах. Лаям припаркував машину по діагоналі, зайнявши відразу три паркувальні місця, блискавично поставив її на ручник і, кинувши нам: «Я мигцем», зник. Ще мить тому він був поруч зі мною, а вже за секунду ми лише милувалися зі спини його червоною фланелевою сорочкою, коли він перескакував через застояні дощові калюжі, простуючи до цегляного будинку в колоніальному стилі й торговельних автоматів.

— Оце так… драматизм!

Я озирнулась, щоби глянути на Чабса, котрий сидів через сидіння, але він був так само спантеличений.

— Мабуть, тобі варто піти вслід за ним, — промовив Чабс.

— І що я йому скажу?

Чабс поглянув на мене так, як лише він умів.

— Та невже? Хочеш, щоб я тобі все розклав по пунктах?

Я гадки не мала, до чого він веде, але все одно пішла, простуючи вслід за сповненим відчаю і злості Лаямом повз туалети, покинуті зони відпочинку до іншого кінця будівлі. Там росла висока, густа трава і дерева, і з Бетті ми жодним чином не могли би його бачити.

Він стояв до мене спиною, апатично обіпершись об стіну. Руки складені на грудях, волосся сторчма. Я гадала, що підійшла тихенько, наче лисиця, але коли зупинилась за його спиною, він уже знав. Горе огортало його, наче вологе повітря, просочуючись у шкіру. Я відчула, що невидимі пальці у моїй голові прокинулись. Виючи, наче дика кішка, яку занадто довго тримали в клітці.

Я дотримувалася дистанції.

— Лі?

— Зі мною все добре. Повертайся в машину. — Його голос знову був силувано веселим.

Він різко опустився навпочіпки, а потім усівся на землю. Але я не ворухнулась, аж поки він, нахилившись уперед, не опустив голову поміж колін, немов хотів блювати. Я довго вдивлялася туди, де кучерявилось на шиї його біляве волосся, у те місце, де старий синець ховався за коміром його сорочки. Моя рука здійнялася, щоб відгорнути м’яку тканину. Я хотіла побачити, наскільки великою була та бридка пляма. Хотіла побачити, які старі рани він ще приховує.

Ти вже його торкалась, — тихенько прошепотів голос у голові, — і тоді нічого не трапилось…

Але натомість я зробила крок назад і вбік, тому зараз вже не стояла просто за ним, а трохи збоку. Дистанція. Дистанція — це добре.

— А знаєш, ти маєш рацію, — промовив він тихо. — Я хочу знайти Невловимого Хлопця не лише для того, щоби відвезти Джеків лист. Я навіть не хочу, щоби він допоміг знайти мою родину. Я знаю, де вони і як з ними зв’язатися, але я не хочу додому. Наразі зарано.

Десь вдалині за нами я почула, як відсуваються двері у Бетті, але цей звук не порушив спокою.

— Чому не хочеш? Я впевнена, що твої батьки за тобою сумують.

Лаям поклав руку на коліна, досі сидячи до мене спиною.

— Чабс тобі розповідав… розповів тобі щось про мене та Лігу?

Він не бачив, але я все одно заперечливо похитала головою.

— Гаррі, мій вітчим, із самісінького початку знав, що Ліга — недобра справа. Казав, що вони визискуватимуть нас ще більше, ніж це зміг би будь-коли Ґрей, і що вони навіть сльози би не зронили, якби ми загинули, допомагаючи їм. Навіть опісля… після того, як Клер — Клер була моєю молодшою сестрою… — Він прокашлявся. — Навіть коли її не стало, він продовжував мені нагадувати, що хай як завзято я боротимусь, це її не поверне. Коул уже долучився до них, а потім прийшов, щоби забрати мене. Щоби боротися.

Була. Була моєю сестрою. Не стало. Ще одна жертва ГПІНу.

— І я купився. Я був такий лютий, я ненавидів усе і всіх, але не мав на кого спрямувати цю ненависть. Я був з ними багато тижнів, тренувався, давши їм можливість перетворити мене в їхню зброю. Людину, яка без вагань забере життя невинної особи, бо вони цього потребують і вони цього прагнуть. Мій брат зробився ніби чужий, навіть тримав у своїй кімнаті цю… цю річ, яку він називав Табличкою смерті. І щоразу, коли вбивав якесь цабе, дописував його в неї. Щоразу після виконання своєї місії. А я, повернувшись із цілоденного тренування, дивився і міркував про те, скільки із цих людей мали родини? І скільки з них мали когось, хто потребував їх так само, як ми потребували Клер? Але справа ось у чім: усі вони їх мали, Рубі. Я певен. Люди ж не можуть бути як острови.

— І ти вшився звідти.

Він кивнув.

— Мусив утекти під час тренувальної симуляції просто неба. Я саме намагався повернутись до Гаррі та мами, коли ССПівці схопили мене. — І він нарешті повернувся так, щоби мене бачити. — Я зараз не можу до них повернутися, поки не заслуговуватиму на це. Поки не зроблю все, як слід.