Читати книгу - "Маг"

на південь. Жоден витвір за всю історію людства не був такий незбагненно царствений і немилосердно божественний. Сучасний, як авангардна творчість Генрі Мура, і прадавній, як камінь, що правив за підніжжя. Я здивувався, що Кончіс досі не показав мені цієї статуї. Така копія натуральної величини коштує, мабуть, цілий маєток, а її поставили на задвірках, мало не сховали й навіть словом про неї не обмовляться… На думку сплив де Декан і його театральний талант — мистецтво дозувати сильні й несподівані враження.

Ми стояли й розглядали скульптуру. Помітивши моє захоплення, Лілі усміхнулась і рушила до дерев’яної лавки, що стояла на пагорбі за монументом, у тіні мигдального дерева. Звідти понад кронами сосон було видно морську далечінь, але з прибережних вод ніхто не вгледів би цього Посейдона.

Лілі сиділа в природній позі, без претензій на елеґантність, і цим самим свідчила, що визнає свою одежу театральним костюмом. Неначе роздяглася. Я сидів за три фути від цієї дівчини, і вона не могла не відчути мого погляду. Час на «отямлення» добіг кінця. Та вона все мовчала й відводила очі.

— Скажіть мені ваше справжнє ім’я.

— Вам не подобається «Лілі»?

— Розкішне ім’я для вікторіанської шинкарочки.

— Справжнє мені ще менше подобається, — блідо всміхнулася вона. — В документах я Джулія, але з малих літ і дотепер мене кличуть Жулі.

— А прізвище?

— Гоумз, — пробурмотіла дівчина. — Ось тільки я ніколи не мешкала на Бейкер-стрит.

— А сестру як звуть?

Жулі завагалася.

— Ви вперлися на тому, що в мене є сестра.

— Хто б тут та не вперся?

Ще трішки повагавшись, вона таки вирішила признатися.

— Ми народилися влітку. Тато з мамою не відзначалися фантазією, — знизала плечима Жулі, ніби давала зрозуміти, що вважає такий вибір імен нерозумним. — Сестру назвали Джун.

— Джун і Джулай — червень і липень.

— Тільки не кажіть Морісові.

— Чи давно ви з ним знаєтеся?

Жулі заперечливо крутнула головою й додала:

— Але здається, що віддавна.

— Скільки часу?

Вона опустила очі.

— Почуваюся зрадницею.

— Я ніколи вас не видам.

І знову цей допитливий, нерішучий погляд мало не докоряє мені за настирність. Однак Жулі відчула, що цього разу я не дам себе збути, й понурилася.

— Нас заманили сюди під неправдивим приводом. Кілька тижнів тому. Ціле диво, що ми й досі тут.

На думку спали Левер’є і Мітфорд. Я завагався. Ні, поки що триматиму при собі цей козир.

— А перед тим ви тут не бували?

Прудкий здивований погляд. Буцімто щирий.

— Чому це ви…

— Це я так собі спитав.

— Але чому ви питаєте?

— Бо мені здається, що торік тут діялося щось подібне.

Жулі підозріливо видивилася на мене.

— Вам напліткували…

— Та ні, — усміхнувся я. — Це тільки домисли. Здогадки. А що це за неправдивий привід?

Розмовляти з нею — це все одно, що підхльостувати батіжком норовистого мула. Чарівлива худобинка, але харапудиться на кожному кроці. Ось вона вперлася оком у землю, добираючи слова.

— Я хотіла сказати, що, попри все, ми тут залишаємося з доброї волі. Хай навіть не дуже-то тямимо, в чому суть… усього, що тут діється, однак ми вдячні Кончісу… Власне, довіряємося йому…

Дівчина змовкла, я розтулив був рота, але зразу ж стулив під благальним поглядом.

— Дозвольте мені договорити, — повела вона далі й на мить затулила долонями щоки. — Так важко пояснити… Ми обидві почуваємося багато чим зобов’язані Кончісові. Заковика в тому, що відповісти на всі питання, які, бачу, вам не терпиться поставити… це майже те саме, що розповісти сюжет детективного фільму за кілька хвилин перед кіносеансом.

— Принаймні можете пояснити, як ви стали героїнею фільму.

— Не можу. Це теж частина сюжету.

Знову вислизла й ухилилася. У верховітті мигдального дерева гудів величезний бронзовий хрущ. Внизу на осонні стояв скам’янілий еллінський бог і, як звик від правіку, орудував вітром та морем. Я придивлявся до затіненого дівочого обличчя — пониклого й трохи присмирілого.

— Вам… гм… за це платять?

— Так, але… — затнулася Жулі.

— Але що?

— Не в тому річ. Не про гроші йдеться.

— Якусь хвилину тому в мене було враження, що вам не дуже до вподоби Кончісові накази.

— Бо годі добрати, скільки правди в його словах. Не думайте, що ми набагато більше знаємо, ніж ви. Про свої наміри Кончіс сказав нам більше, ніж вам. Цілком можливо, що брехав, — стенула плечима Жулі. — У цьому лабіринті ми випередили вас на кілька кроків. Але це не означає, що нам ближче до середини.

— А в Англії ви грали на сцені? — трохи помовчавши, спитав я.

— Так. Не професійно.