Читати книгу - "Маг"

— В університеті?

Жулі криво посміхнулася й повела про своє.

— Є ще одна річ. У певний спосіб Кончіс може почути кожне наше слово. Не скажу, як саме. Гадаю, вже до півночі ви збагнете. — Не давши мені зіронізувати, вона швидко докинула: — Воно не має нічого спільного з телепатією. Це попросту ширма. Метафора.

— Що ж воно таке?

— Якщо я стану пояснювати, то… все зіпсую. Одне тільки скажу. Це неповторне відчуття. Не з цього світу. Розумійте буквально.

— Ви його вже зазнали?

— Так. Це одна з причин, чому ми з Джун вирішили, що йому можна довіряти. Таке не може бути витвором лихого умислу.

— Я й досі не втямлю, як він може чути наші розмови.

Жулі споглядала на порожні морські простори.

— Я не пояснюю вам ще й тому, що побоююсь, аби він не почув моїх слів та з ваших уст.

— Господи, я ж уже пообіцяв, що ані не гадаю вас видати.

Зиркнувши на мене, дівчина знову втупилася в море. Знизила голос.

— Ми не певні, що ви той, за кого себе подаєте… Той, за кого вас подає Моріс.

— Але ж це нісенітниця!

— Я тільки хотіла сказати, що не тільки ви не знаєте, у що можна повірити. Може, ви щось від нас приховуєте. Хоча на такого й не скидаєтеся.

— Вам досить перейти через острів. До школи. Ось там і розпитайте першого-ліпшого про мене… А як щодо решти учасників спектаклю? — спитав я.

— Вони не англійці. Моріс держить їх у кулаці. Зрештою, цих людей ми рідко бачимо. Вони тут не засиджуються.

— То ви підозріваєте, що мене найняли, аби водити вас за ніс?

— Можлива річ.

— Ісусе Христе. — Я подивився Жулі у вічі. Старався переконати, що ця підозра сміховинна, але моя візаві вперто її вчепилася. — Облиште. Ніякий актор не подужає переконливо зіграти такого дурисвіта.

Мої слова викликали подобу усмішки.

— Я це відчула.

— А ви справді могли б вибратися — я б тоді повів вас до школи.

— Кончіс дуже виразно дав зрозуміти, що таке заборонено.

— Ви ж тільки відплатите йому такою самою монетою.

— Іронія долі в тому, що я…

Труснувши головою, вона обірвала саму себе.

— Жулі, ви можете мені довіряти. Запевняю.

Вона зітхнула.

— Іронія долі в тому, що мій непослух цілком може бути передбачений сценарієм. Це фантастична людина. Хованки… Ні, скоріше піжмурки. Тебе крутять, поки втратиш орієнтацію. І тоді все, що він каже й робить, у твоїх очах набуває подвійного, а то й потрійного значення.

— То поруште правила. Побачимо, що з того вийде.

Знову повагавшись, Жулі усміхнулася ширше. Показала, що ладна мені довіряти, аби тільки я набрався терпцю.

— Ви б хотіли, Ніколасе, щоб усе це припинилося? Щоб уже завтра було по всьому?

— Ні.

— Як гадаю, всі ми тут з його ласки. Кілька разів я спробувала вам це натякнути.

— Я зрозумів ваші натяки.

— Тут усе таке тендітне. Наче павутина. Інтелектуальна. Або ж театральна, якщо хочете. Трохи не так поведешся — вмить її знищиш, — кинула на мене оком Жулі. — Всерйоз кажу. Це не жарт.

— Він погрожував усе припинити?

— Він не потребує погрожувати. Якби ми не відчували, що зазнаємо найдивовижнішого, яке може трапитися в житті… Знаю, що він може довести до шалу. Може видаватися схибленцем. Старим позером-акторчуком. Попри те, відчуваю, що він знайшов ключ до…

Знову обірвала сама себе.

— До чогось такого, що мені не можна знати.

— До такого, що зіпсуєш ненароком, а тоді все життя кусатимеш собі лікті. Я сама тільки починаю усвідомлювати, про що йдеться. Не можу цього передати словами, навіть якби…

Мовчанка.

— Що ж, Кончіс має великий хист переконувати й намовляти. Це ж, мабуть, ваша сестра вчора ввечері виконала роль німфи.

— Вас це прикро вразило?

— Вже не вражає, коли я дізнався, хто вона.

— Навіть у двійнят бувають різні погляди на межі прийнятного, — м’яко сказала вона. І за якусь мить додала: — Здогадуюся, про що ви подумали. Але досі не було й натяку на… інакше ми б тут не залишались… У поглядах на ці справи Джун далеко не така святенниця, як я. Одного разу її мало не відраху…

Вона прикусила язик, але пізно. Склала по-молитовному долоні, немовби просила прощення за прогріх. Напустила на себе понурість. Я усміхнувся.

— Якби ви вчилися в Оксфорді, то я б вас знав. То за що її мало не відрахували з якогось іншого університету?

— Господи, ну й дурепа з мене. Не кажіть йому, — благально глянула на мене вона.

— Обіцяю.