Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Чого ти, синку, такий невеселий? Ти ж сам казав, що медицина цікавить тебе і що ти задоволений, — запитувала вона Руала і щоразу чула однакову відповідь:

— Ти, мамо, завжди щось вигадуєш!..

Щоб урвати небезпечну розмову, він ніжно цілував матір.

Медична наука й справді не лізла Руалові в голову, і це прирікало його на невдачу.

— «Потиличні виростки, condyli occipitales, — місце зчленування із суглобними поверхнями атлапта, — читав він уголос, — мають овальну форму і покриті хрящем…»

«Ніколи я цього не подолаю», — розпачливо подумав хлопець і знову уперто вп'явся очима в підручник.

— І навіщо все це мені здалося? — мовив він, погрожуючи кулаком черепу, якого купив у старшокурсника, щоб легше й швидше опанувати премудрості анатомії.

Але той у відповідь тільки глузливо шкірив зуби. Часом Руал не міг без відрази дивитися на нього. Йому не давала спокою думка: чи не відкритися в усьому матері, чи не сказати їй, що з нього, навіть коли він закінчить університет, все одно не вийде путнього лікаря.

«Не смій цього робити, прикидайся й далі! — здавалося, промовляли до нього порожні очниці черепа. — Потерпи ще, не ти перший, не ти останній».

Зрештою Руал вирішив закінчити навчання, як того хотіла мати, одержати диплом лікаря і вже тоді признатися їй, про що він мріє, та благати дозволити йому вирушити в полярний край.

Переглядаючи одного разу щойно придбану медичну книгу, Руал натрапив на заголовок розділу: «Вплив холоду на організм людини». «Нарешті щось цікаве», — майнуло йому в голові. Коли він закінчив читати, очі його горіли натхненням. Світ знову набув для нього принадності. Адже можна стати медиком і не бути провінціальним лікарем, назавжди прикутим до одного місця. Може, йому пощастить поєднати медицину з далеким плаванням, з дослідженням полярних обширів. «Це зовсім інша справа», — захоплено думав він. І бачив уже себе корабельним лікарем на борту судна, що пробивається через крижані тороси. Вітер висвистує у снастях парусника одвічну монотонну пісню, кидає в обличчя зірвану з гребенів хвиль піну, видмухує сніг з найменших щілин між дошками палуби… Життя для Руала знову стало чудове.

Ханна Хенрікке, рада, що в Руала змінився настрій, цієї зими не зважала на те, що син кожної неділі, а також у вільні від занять дні вирушає на тривалі лижні прогулянки.

— Це тільки на користь йому. Нехай відірветься на часинку від книжок. Він заслужив, — казала вона сусідкам, які тепер уже не мали приводу для пліток про Руала.

Бідолашна мати не знала, що синові прогулянки були підготовкою до омріяних полярних експедицій, так він виховував у собі витривалість до суворих умов арктичної природи.

Мати завжди усміхалася, зустрічаючи сина, коли він повертався додому. Руал навіть не здогадувався, що усміх її вимушений: Ханна Хенрікке давно вже почувала себе погано. З кожним роком здоров'я її підупадало, але вона все ще жваво вторувалася з хатньою роботою. Тільки дедалі частіше крадькома хапалася за серце — останнім часом воно все дужче давало зпати про себе. Але Ханна нікому не казала про свою недугу, навіть не зверталась до лікаря.

Якось увечері Руал поспішав додому ущасливлений. Він блискуче склав важкий екзамен, до якого довго готувався, і радів, думаючи про те, як утішить цим матір. Відчинила йому Бетті, очі в неї запухли від сліз; вона притисла до губів палець, показуючи на відчинені двері спальні. Звідти вийшов похнюплений лікар. Побачивши молодого Амундсена, він розвів руками.

— Вона зовсім не мучилась. Нехай це буде тобі втіхою, — безпорадно прошепотів він.

Ніколи вже більше Ханна Хенрікке не зустріне на порозі сина, ніколи не усміхнеться до нього, не запитає: «Змерз? Мабуть, голодний?» Ніколи не прийде до нього вночі просити, щоб він не перевтомлювався і лягав уже спати. Руал важко звикався з думкою, що залишився сам. Він не міг знайти собі місця в осиротілій, сумній домівці. Тут усе на кожному кроці нагадувало йому про матір.

Тяжко було самому вирішувати свою долю, хоч колись він про це тільки й мріяв. Після смерті Ханни Хенрікке його долею ніхто вже не опікувався. Руал гірко картав себе за те, що не завжди слухав материних порад, які йшли з глибини серця, що не раз ображав її нечемним словом. Тепер же теплі, проникливі слова, яких не встиг сказати матері, готові були зірватися в нього з уст, та було вже пізно.

Після довгих роздумів вирішив залишити медицину і цілком присвятити себе, як Нансен, дослідженню полярних обширів.

Та перш ніж здійснити ці плани, він мав відбути військову службу. Думка про це не мучила Руала, як більшість його ровесників. Навпаки, суворий армійський режим мав краще підготувати його до обраного життєвого шляху. Руал був, напевне, єдиний серед кількох десятків новобранців, які чекали призовної комісії, котрий тремтів на думку, що лікарі можуть визнати його непридатним для військової служби. Особливо Руал боявся вироку окуліста. Він багато читав і писав по ночах, до того ж, щоб приховати свою фізичну ваду, нехтував окулярами, які йому вже давно приписав лікар. Усе це тепер могло повернутися проти нього. Він постановив собі, що вирок лікарів вирішить його долю. Якщо комісія зробить висновок: «непридатний», — він назавжди облишить мрії про полярні мандрівки.

Руал нетерпеливо чекав своєї черги.

Літній чоловік, що справляв враження неприступної людини, довго міряв його проникливим поглядом з голови до ніг. Чи не здогадався, бува? Нарешті, нічого не кажучи, підійшов до Руала, помацав м'язи на руках