Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

— Е ні! Ви негідник і насамперед вимітайтеся звідсіля! Щоб і духу вашого в моїй майстерні не було!

— Сто тисяч!

— Геть!

Лецвіт, тремтячи від люті, показав торговцеві пальцем на двері. Модрю разом із Балавуаном — той уже добре підкріпився — підійшов до них, вдаючи, ніби закасує рукава, й приязно запропонував:

— Може, витурити його, пане Лецвіте? То я з великою радістю.

— Двісті тисяч! — кинув Гермес, задкуючи до дверей.

— Ні за двісті тисяч, ні за сто мільйонів. Геть!

Роздосадуваному Гермесові довелося піти. Він усвідомлював, що провалив щойно найвигіднішу справу в своєму житті. Лецвіт хряснув за ним дверима й, показуючи на мольберт, перед яким у захваті застиг Балавуан, звернувся до Модрю:

— Я не хотів би відривати вас від обіду. Мені й самому приємно дивитись, як ви підкріплюєтеся.

— Дуже мило з вашого боку, пане Лецвіте, що ви з нами так повелися. Бо пан Гермес хотів вигнати нас геть.

— Ви нагодилися вчасно й стримали мене від вельми необачного кроку. А якби ви прийшли на хвилин п’ять пізніше, у мене були б зв’язані руки на цілих п’ять років. Завдяки вам я не вчинив величезної помилки: не втрапив до пастки, яку наставив мені той негідник. За це я буду вдячний вам довіку.

— Ви жартуєте, пане Лецвіте, — заперечив Модрю так лагідно, що аж можна було помітити його нещирість. — Ми з Балавуаном дуже раді, що зробили для вас послугу. Коли я вчора ввечері зайшов до Гермеса розповісти про своє відкриття й побачив, що він нічогісінько не знає, я одразу подумав про вас. Я тоді собі сказав: «Пан Лецвіт, звичайно, теж нічого не знає». І одразу попросив у торговця вашу адресу. Та він не дурний, адреси мені не дав. Я й не наполягав. А сьогодні вранці підстеріг, коли його в крамниці не було, й примусив секретарку таки дати мені вашу адресу. Діставши її, я сказав товаришеві: «Гайда швидше до пана Лецвіта! Не можна гаяти й хвилини. Чує моє серце, що йому загрожує небезпека». Я, знаєте, здогадався, що Гермес подався сюди й спробує вас обібрати. Ви собі не уявляєте, як ми квапилися! Хоч і на голодний шлунок, а бігли, мов навіжені. Адже треба було встигнути, щоб уберегти вас від прикростей.

Художник не вірив у ці улесливі балачки, але охоче пробачав їх своєму рятівникові. До того ж Балавуан, все ще не тямлячи себе від вдячності, вирішив відверто розповісти про їхні справжні наміри.

— Не кажи панові Лецвіту дурниць, Модрю! Коли ми надумали прийти сюди, то й мови не було про те, щоб вирятувати вас із халепи. Ми хотіли їсти, і нам було не до благородства. Ми собі міркували, що, може, у вас підкріпимось. От і вся правда.

Така відвертість справила якнайкраще враження. Але й балаканина Модрю не минулася без сліду. Вона сколихнула в Лецвіта почуття безкорисливості, щедрості. Він узяв у кутку майстерні полотно, на якому була намальована освітлена сонцем вулиця Верб, і вручив його Балавуану. Товаришам більш нічого й не треба було — на такий подарунок вони навіть не сподівалися.

— Ви відкрили дивовижну властивість мого живопису. Ця картина по праву належить вам — як свідчення мого надзвичайного хисту.

Модрю — він вважав себе за головного — ґречно подякував художникові, обачно промовчавши про поживну цінність, яку мав для них той монмартрський пейзаж. Він говорив лише про втіху та розчуленість, з якою вони милуватимуться тим чудовим витвором. Балавуан подякував також, щоправда, не такими вишуканими словами, але вони йшли все одно від щирого серця.

— Як подумаю, що тепер ми завжди будемо ситі, то вже й не знаю, чи все це мені не сниться. Завдяки вам, пане Лецвіте, життя всміхнулося мені знову. Ви витягли мене з розверзнутої безодні злигоднів. Мені вже навіть не потрібна продовольча картка. Знаєте, пане Лецвіте, я не хочу від вас нічого приховувати. Ось перед вами стоїть зацькований чоловік, а колись я служив при політиці. Уявіть собі, в тисяча дев’ятсот сорок третьому…

Від вдячності й ситості Балавуан розбалакався. І все про свої напасті…

— Не забивай панові Лецвіту голови, — урвав його Модрю. — Йому нема коли тебе слухати.

І справді, Лецвіт був радий, коли вони нарешті пішли. Йому хотілося побути на самоті. Коли за товаришами зачинилися двері, художник узяв до рук одну із своїх картин і довго, прискіпливо її розглядав, намагаючись збагнути причину чудодійної сили. Біля купи помаранчів сидів чоловік у чорних вельветових штанях і грав на гармоніці. Художник відтворював хід своїх пошуків, мотиви, якими він керувався, навіть сплески натхнення. Він уловлював свої вагання, невдоволення, пояснював собі співвідношення кольорів, навмисні дисонанси, шляхи досягнення гармонії, аналізував, розкладав, синтезував. Та, як і саме життя, що його за зовнішніми виявами пізнати неможливо, схопити суть «Гармоніста» Лецвітові не вдавалося. З хвилину він розглядав свою праву руку, якій була відома та велика таємниця, — довгу, м’язисту кисть і долоню з чіткими лініями. Все пройшло через неї — наміри художника, його вагання, невдачі… Вона все це збирала й трансформувала, досягаючи невловимого і чудодійного синтезу. Та не тільки руці була відома незбагненна для нього таємниця. Разом з рукою без його відома працювала, певно, і якась частка його єства, долучаючи до його замірів свої і передаючи полотну народжені у нього в голові образи. Хоча б не було в тій таємній неусвідомленій роботі чогось іншого — несподіваного й небажаного… Коли Лецвіт подумав про це, йому стало аж лячно. Хоч би там як, а таємниця створення цих картин крилася в ньому самому, і йому хотілося знати, що це з ним скоїлось. Багато разів він ставав перед дзеркалом і задивлявся на себе. Та просте обличчя зі світлими очима казало йому не більше, ніж «Гармоніст» чи власна права рука. «Не варто сушити собі цим голову, — вирішив Лецвіт. — Краще взятися до того, що мені доступне. Не треба забувати: мій живопис — пожива. З цього погляду він винятковий, хоч і має інші стійності. Настане день, і його належно оцінять, і прогримить він не лише в Парижі та Франції, а