Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

Лецвіт, відколи присвятив себе живопису, прагнув слави, але його прагнення були стримані, слава була потрібна йому не так для того, щоб потішити власну гордість, як для того, аби засвідчити, що він щось значить, а також уберегти себе від сумнівів. Йому прикро було б бачити довкола себе юрбу шанувальників і стати героєм репортажів у газетах. Щодо грошей, то запити він мав завжди скромні. Безперечно, широкий загал дізнається про таку незвичайну обдарованість, гучної слави не уникнути, ціна на його картини різко зросте. Він уже уявляв собі, як за ним бігають журналісти, організатори банкетів, фатальні жінки й охочі до автографів. Банківський рахунок росте на очах, і вже дві, а може, й три секретарки розбирають листи, що надходять йому з усіх кінців світу… Одне слово, Лецвіт не мав аніякогісінького бажання наближати той великий день. Навпаки, він ладен був відсунути його якнайдалі. І раптом художник згадав про свого одвічного суперника Пуар’є, і сум’яття слави та багатства враз постало перед ним зовсім в іншому світлі. Лецвіт із насолодою уявив собі лють Пуар’є: як тому бракує повітря, він жовтіє, обличчя в нього перекошується від ненависті й заздрощів… Пуар’є напевно захворіє. Він просто помре з горя! Його доконає власна жовч. Лецвітові так не терпілося побачити приниження Пуар’є, що він поклав собі одразу взятися до справи і Якомога швидше стати знаменитістю. Та вже наступної миті йому зробилося соромно за те, що піддався такому низькому почуттю, негідному його як митця. Тож він відмовився від наміру принизити Пуар’є і спинився на своєму попередньому рішенні.

Далі Лецвіт замислився над проблемою харчування. Якщо він працюватиме від ранку до вечора, дивлячись на власні картини, то так розповніє, що зрештою лусне від ожиріння й апоплексії. Може, організм і не засвоює живопису більше, ніж потрібно, але ж хто його знає… Про всяк випадок Лецвіт вирішив хоча б два дні на тиждень постити. В ці дні він малюватиме не олією, а олівцем, гуашшю та аквареллю, а також гравіруватиме, й усі полотна в майстерні поверне лицем до стіни. Та, перше ніж перейти на дієту, він спочатку на собі спробує ті дивовижні властивості свого живопису. Експеримент перший: сьогодні цілий день він не дивитиметься на жодну з картин, намальованих олійними фарбами, а вечеряти піде до ресторану. Експеримент другий: завтра цілий день він гулятиме на повітрі й нічого не їстиме, повернеться голодний і повечеряє живописом.

Художник ретельно виконав перший пункт своєї програми. Повідвертавши картини до стіни, він до самісінького вечора читав і малював олівцем. Близько восьмої, сідаючи за столик в одному з сусідніх ресторанів, відчув, що до нього повернувся апетит, утрачений багато місяців тому. До Лецвіта підсіли товариші, художник Салуен та околишній вугляр Пелу. Вони скуштували різних вин і дуже розвеселилися. Об одинадцятій до них приєдналася Жирафа, висока, досить гарна, тільки кістлява дівуля, яка шукала свого «дядечка». Вже добре хильнувши, вона розстебнула блузку й заходилася показувати груди — не більші, ніж у хлопця. Ще й спитала в Салуена, чи вони йому подобаються, забувши, що минулого року місяць із ним жила. Пелу хотів був і собі розстебнутись і показати чоловічі достоїнства, та хазяїн ресторану заборонив, і Пелу довелося з жалем послухатись.

— Розучилися ми веселитись, — зітхнув він. — У всьому винна їхня проклята війна. Я волів би роздягатися де хочу, і щоб це не шокувало людей. Розумійте мене як хочете.

Він запропонував піти з ресторану кудись в інше місце. Всі погодились, але, перше ніж розрахуватися, випили ще три пляшки.

Лецвіт, хоч пив і менше за решту, розбалакався. На вулицях Монмартру, куди приятелі, обійнявшись, пішли погуляти, він розмовляв із Салуеном про живопис і дивував того своїми чудернацькими концепціями.

— Щоб намалювати гарний жіночий портрет, — казав Лецвіт, — береш добрий шмат шинки, трохи протертого швейцарського сиру й півдесятка яєць, але білки збиваєш окремо. М’ясо кладеш у каструлю й вариш на малому вогні, а потім приправляєш його дрібкою часнику.

А проте голова в нього зоставалася ясна, захмеління було лише приводом для маячні, і Лецвіт тішився з того, що тільки він сам її й розумів.

— А все-таки треба було мені заголитися, — насилу повертаючи язиком, пробелькотів Пелу.

Заплакана Жирафа у відчаї кликала свого «дядечка».

— Дядечку! Це я, твоя небога Сільвія! Де ти, старе опудало? Знову приповзеш п’яний як чіп і блюватимеш на сходах, як позавчора. І знову сусідки казатимуть, що я тебе псую.

Потім вони зайшли до нічної пивнички на вулиці Норвен. У цю хвилину тут з’явилася ще одна компанія, в якій були Пуар’є з Лулеттою. В пивничці було людно, й, оскільки обидві нові компанії були між собою на «ти», їх посадили за один стіл. Цілком випадково Лецвіт опинився на лаві між Жирафою і Лулеттою. Майже навпроти сидів Пуар’є, роздратований тим, що йому дістався лише стілець, ніби це було приниження в очах суперника. Спочатку Пуар’є приховував свою образу, вдаючи, навпаки, мовби щиро веселиться. А втім, він випив ще мало, і йому кортіло побалакати. Всі багато пили й танцювали. За столом стояв гамір, веселощі. Пелу, геть п’яний, насилу язиком повертав. Він конче хотів щось показати й, забуваючи про що йде мова, раз у раз діставав з жилетної кишеньки годинника і тицяв його під ніс сусідові. Жирафа зверталася до якогось хлопця, що сидів навпроти, мов до свого «дядечка», і з повагою, легким смутком та ніжністю розповідала йому про дуже делікатні речі. А зніяковілий хлопець, побоюючись, що його піднімуть на сміх, відповідав їй грубими компліментами, які Жирафа воліла не чути. Серед гамору й балачок Пуар’є почав робити дошкульні закиди на адресу свого суперника. Лецвіт дивився на нього з лагідною усмішкою, певний своєї величезної переваги. Розлютований Пуар’є, якому вино нарешті вдарило в голову, трохи підвівся, сперся обома руками на стіл і, втупившись у Лецвіта, заходився репетувати:

— Мені все життя було шкода йолопів, для яких живопис — усе одно, що вправи з гантелями. Але тепер — годі! Тепер я зневажаю цих кабанів, я плюю їм у пику! Хай ті примітивні ремісники конають у бруді відчуттів і натуралізму. Я піднявся до джерел, до суті, до квінтесенції