Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

Лецвіт так гучно зареготав, що заглушив решту голосів і навіть оркестр. Ті, що танцювали, стали й здивовано обернулися до Лецвіта. А він вихилив склянку, підвівся і громовим голосом (від нього аж попідхоплювалися всі відвідувачі, задрижали стіни та двері, і чути його було одразу й на вулиці Норвен, і на вулиці Сен-Рюстік, на захід аж за майданчиком, де грали в кулі, а на схід вітер відніс той голос аж на Гутдор — принаймні так кажуть) промовив:

— Ну, чи не диво?! Ангели приносять солоденькі пілюльки отаким занудам, таким сухарям, таким зачуханим партачам. Хвала ангелам! Що ж, на мене теж зійшла благодать, але ангели тут ні до чого. Гей ви всі, хто дудлить шампанське й танцює під джаз, слухайте! Потім ви ще згадаєте про те, що я вам зараз розповім. Сьогодні вранці до моєї майстерні зайшло двоє чоловіків — ви чуєте, вони прийшли, а не прилетіли — двоє волоцюг, голодранців, двоє бідолах із землистими від голоду обличчями. Прийшли й сказали: «Конаємо з голоду». Я тут-таки підвів їх до картини з підписом «Лецвіт», і тим нещасним покращало майже одразу. За двадцять хвилин вони були вже ситі. Я нагодував їх своїм живописом!

— Нічого дивного, — вишкірив зуби Пуар’є. — Волоцюги ж харчуються з помийниці!

— А твої ангели були часом не гнойові мухи?!

Цей жарт усіх розвеселив, вибухнув гучний регіт. Блідий як мрець, Пуар’є обізвав суперника міщанським пейзажистиком.

Скочивши на стіл, вороги зчепились і, поки оркестр грав пристрасно-оксамитне танго, качалися серед склянок та пляшок. Мокрі до нитки — відерце для шампанського перекинулось і вода розлилася, — із закривавленими руками і обличчями, вони все лупцювали один одного. Жирафа з солідарності накинулася на Лулетту Бамбен, надавала їй ляпасів, подряпала її й розпанахала навпіл сукню. Пелу в цій запеклій бійці нічого не розумів і погойдував годинником на ланцюжку, грайливо всім підморгуючи. Хтось вибив ногою йому з рук того годинника, він ударився об пляшку й розбився. Приятелі насилу розборонили спочатку жінок, а тоді й чоловіків. Лецвіт задоволено пирхнув — у нього було підбите лиш одне око, а в Пуар’є обоє, розквашена губа, ще й розірване вухо. А Пуар’є, в свою чергу, тішився з того, що суперник надовго запам’ятає його дошкульні удари в живіт. Кожен із них відсвяткував свою перемогу, замовивши по пляшці вина.

Близько восьмої ранку Лецвіт прокинувся у Жирафи. Він лежав одягнений поперек ліжка, між Пелу й «дядечком». Жирафа спала в іншій кімнаті. Лецвіт пішов додому, прийняв душ і подався до Медонського лісу, де гуляв цілий день з етюдником. Повернувся він аж увечері, падаючи з ніг від утоми, але добре виголоднілий. Спати Лецвіт ліг після вишуканої вечері живописом. Вже засинаючи, він ще подумав про вчорашню ніч, картаючи себе за те, що не втримав язика за зубами. На щастя, ніхто не зрозумів справжнього змісту його слів, а художники, які там були, певно, вважатимуть їх за образне порівняння.

Лецвіт звичайно більше занепокоївся б, якби дізнавсь про те, як Гермес надумав повестися з його таємницею. Торговцеві закортіло негайно розпорядитися своїми сімома Лецвітами. Як тільки про їх поживні властивості стане відомо в місті, ціни на них почнуть зростати із запаморочливою швидкістю, кожен день даватиме ціле багатство, час справді цінуватимуть на золото. Гермес вирішив улаштувати банкет і розіслав запрошення на понеділок. А тим часом разом із жінчиним братом Ліонелем виканючив у конкурентів, і навіть у приватних осіб усі полотна Лецвіта, які тільки міг розшукати. Таким чином він дістав ще вісім полотен «поживного періоду» і близько двадцяти попереднього, які хоч і не могли наситити, але мали досить високу вартість.

У понеділок о пів на дев’яту вечора Гермесові гості зібрались у вітальні. Тут був видатний художник, відомий адвокат, двоє редакторів газет, четверо критиків-мистецтвознавців, директор французького радіомовлення, з жінок — кіноактриса, широкий вибір графинь, що не відстають від сучасності, та ще всілякі імениті дружини.

О чверть на десяту зголодніле товариство захвилювалось, а за чверть до десятої, коли стало ясно, що господиня про вечерю зовсім забула, почувся тихий невдоволений гомін. Гермес попросив гостей потерпіти, пообіцявши вечерю, якої вони не куштували зроду. Нарешті двері їдальні розчинились. Обличчя у зголоднілих гостей витяглися, коли вони побачили стіл. На білій скатертині не стояло жодної тарілки, жодного келиха і нічого такого, що можна було б їсти. Замість прибору перед кожним стільцем лежала квітка і картка з прізвищем гостя. Зате на столі було багато картин — з розрахунку одна на двох чоловік. Гості посідали в могильній тиші. Тільки оглядач-мистецтвознавець із «Пера», близький товариш господарів, зважився жалібно зауважити:

— Ось закуски, які ще більше розбурхають у нас апетит. Про мене аби лиш печеня не була пензля Брака!

— Любі друзі, я бачу, ви стурбовані. Заспокойтеся, — мовив Гермес і в кількох словах пояснив гостям, чому він зібрав їх довкола цього столу з картинами. Та його розповідь не заспокоїла гостей, а ще дужче їх насторожила й зіпсувала їм настрій. Одні вважали, що їх розігрують, інші — що господарі з’їхали з глузду. Але господиня так щиро припрошувала їх до вечері, що довелося скоритись — хоча б із чемності. Отож усі повтуплювалися в картини, які лежали перед ними. Та не минуло й п’яти хвилин, як за столом знявся здивований гомін, що невдовзі переріс у бурю захоплення. Напруження спало. Гермес сяяв. Коли гості наситились, вони заходилися розпитувати про Лецвіта. Найбільше старались обидва редактори газет — усі відповіді вони занотовували. Гермес розповідав охоче, змалював портрет Лецвіта — надто вже, втім, прикрашений, — розкрив його приватне життя; приписав йому цілу теорію мистецтва. Господар вигадував, додавав від себе, не забув і назвати адресу художника. Редактор «Вільного дня» незабаром зник. За ним дременув і редактор «Француза». Четверо художніх критиків, які працювали в інших газетах, вагалися, чи не зробити так і собі.

— Не варто, — зауважив один із них. — Наші статті викинуть у кошик, а нас матимуть за божевільних.

— І все ж таки, — сказав інший, — я добре знаю, моя стаття