Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

— Якщо не помиляюсь, ви служите в поліції з молодих літ?

— З двадцяти двох років.

— А скільки вам зараз?

— П'ятдесят два.

Він знав це, але все-таки запитував, так само, як Пардон, хоча і з якихось інших міркувань.

Мегре сидів похмурий і крутив у руках люльку, не наважуючись |ї натоптати. І рантом, немов кидаючи виклик долі, коротко мовив:

— Ще три роки — і на пенсію!

— Справді… Вам не набридло чекати?

Мегре відчув, як кров прилинула йому до обличчя і в серці заклекотав гнів. Щоб стриматись, він почав уважно розглядати бронзові закрутки на ніжках письмового столу..

— Ви одразу почали працювати в карному розшуці? В голосі була холодна й безособова, певно, завчена лагідність.

— За моїх часів до карного розшуку новачків не брали. Я спочатку працював у районному комісаріаті… Як і більшість моїх колег…

— Простим поліцейським?

— Ні, секретарем… А потім шляховим інспектором… В уважному погляді префекта не було ні ворожості, ні симпатії.

— Отже, ви пройшли крізь усі відділи?

— Майже… Метро, універмаг, вокзали, місця розваг, гральні…

— Здається, у вас залишились про все це приємні згадки?

— Авжеж… Як і про мої шкільні роки…

— В усякому разі, ви самі про це охоче говорите…

Цього разу Мегре почервонів, як мале дитя…

— Як вас розуміти?

— Досі мені про вас розповідали інші… Ви дуже відомі, пане Мегре, дуже популярні…

Голос був такий солодкий, що можна було подумати, ніби його викликали, щоб лише поздоровляти.

— Якщо вірити газетам, у вас такі ефективні методи…

Велике цабе підвелося, підійшло до вікна 1 якусь хвилину дивилося на машини й автобуси, що проїздили повз Палац правосуддя. Коли воно знову глянуло на комісара, його посмішка була ще більш самовпевнена, ще більш самовдоволена.

— Досягши останнього щабля на службовій драбині — адже ви зараз начальник бригади, ви все-таки не змогли позбутися ваших колишніх звичок… Я чув, що ви не дуже любите сидіти в кабінеті?

— Еге ж, пане префект…

— І самі беретеся до таких справ, які слід було б доручати вашим інспекторам…

Мегре мовчав.

— Навіть не гребуєте чорною роботою…

Стиснувши зуби, Мегре почав набивати люльку.

— Кажуть, вас можна цілими годинами бачити в якихось гадючниках та інших темних місцях, де службовцям вашого рангу не годиться й носа показувати…

Він мовчки сидів у кріслі, стиснувши зуби, і не наважувався запалити. Навпроти нього, за великим столом із червоного дерева, впевнено походжав худорлявий чепурний префект.

— Можливо, свого часу ці методи були й непогані, але зараз вони безнадійно застаріли…

Мегре сам незчувся, як у його руках чиркнув сірник, примусивши здригнутися дженджуристого молодика. А втім, за якусь мить його обличчя знову розпливлося в посмішці.

— У старої поліції були свої звичаї… Наприклад, інформатори… Охоронці закону та порядку підтримували дружні стосунки з людьми, що жили поза рамками закону й порядку… За якусь незначну допомогу поліція заплющувала очі на їхні власні грішки… Ви й досі користуєтесь їхніми послугами, пане Мегре?

— Як і поліція в усьому світі.

— І теж інколи заплющуєте очі?

— Так, коли це доконче потрібно.

— А ви ніколи не замислювалися над тим, як багато води збігло за ці тридцять років?

— За ці тридцять років перед моїми очима змінилося дев'ять директорів Сюрте та одинадцять головних префектів.

Чим гірше, тим краще! Він не міг довше стримуватися і До того ж відчував себе зобов'язаним хоч у такий спосіб утерти носа цьому пихатому вискочню. За цю фразу йому б-потиснули руку всі його старі колеги по Сюрте.

Якщо префект і прийняв удар, зовні цього він не показував. Він би міг бути дипломатом. А втім, хтозна, можливо, завтра його призначать послом?!

— Ви знайомі з мадемуазель Прієр?

Аж ось коли починалася справжня атака!

— Ви гадаєте, що я повинен її знати, пане префект?

— Безперечно.

— На жаль, це ім'я я чую вперше.

— Мадемуазель Ніколь Прієр… А ви ніколи не чули про пана Жан-Батіста Прієра, доповідача Державної ради?

— Ніколи.

— Він мешкає на бульварі Курсель, сорок два.

— Цілком можливо.

— Це дядько Ніколь, яка живе разом з ним.

— Я вам вірю, пане префект.

— А я хочу вас запитати, пане головний комісар, де ви були минулої ночі о першій годині?

Посмішка зникла, в його голосі бринів метал.

— Я чекаю на вашу відповідь.

— Це що — допит?

— Називайте це як вам заманеться, але я поставив вам конкретне запитання.

— Дозвольте запитати, яким правом?

— А таким, що я ваш начальник, а ви мій підлеглий.

— Он як…

Мегре мовчав, стискуючи побілілими пальцями чубук згаслої люльки. Ніколи ще він не відчував себе таким приниженим.

— Я ліг спати о пів на дванадцяту… До того дивився телепередачу…

— Ви вечеряли вдома?

— Еге ж…

— О котрій годині ви вийшли з дому?

— Тепер я здогадуюсь, пане префект…