Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

— Звичайно, ваш телефонний номер надруковано у довіднику…

— Певна річ.

— Вам не здається, що це не дуже зручно. Адже кожен жартівник може вас потурбувати, коли йому заманеться.

— Я про це теж думав. Кілька років підряд мій телефонний номер не публікувався, але мені не вдавалося довго зберігати йото в таємниці. Змінивши п'ять чи шість номерів, я дозволив друкувати його в телефонному довіднику, як усі…

— Я розумію, що це зручно для ваших інформаторів… Та й не тільки для них… Це дозволяє людям звертатися до вас особисто замість повідомити Сюрте, коли десь щось станеться… А після цього — вся слава ваша… Принаймні, в очах публіки…

Комісар мовчав.

— Отже, вам подзвонили за кілька хвилин до дванадцятої. За скільки саме?

— Я довгенько розмовляв потемки… А коли жінка увімкнула світло, було за десять дванадцята…

— Хто ж це вам подзвонив? Хтось знайомий?

— Ні. Якась жінка.

— Вона назвала вам своє ім'я?

— Не відразу.

— Тобто, не тоді, як ви буцімто розмовляли з нею по телефону?

— Ваше «буцімто» — зайве.

— Нехай так. Отже, вона призначила вам побачення в місті?

— В певному розумінні, так.

— Ви не могли б висловитись точніше?

Він починав розуміти, що пошився в дурні, і тепер доводилося признаватися в цьому перед цим усміхненим самовдоволеним слиньком.

— Вона тільки-но приїхала в Париж, де ніколи раніше не бувала…

— Пробачте…

— Я повторюю вам те, що вона мені сказала.

— І це все?

— Ні… Далі вона розповіла, що сама з Ларошелі, що їй вісімнадцять років, що її батько суддя і що приїхала вона до Парижа на запрошення своєї шкільної подруги, бо вдома задихається від батьківського піклування, а подруга писала, що в столиці жити легко й весело…

— Оригінальна історія, чи не правда?

— Мені доводилося чути історії ще менш оригінальні, але цілком правдиві. Сподіваюсь, вам відомо, скільки молодих дівчат, часом навіть із найзаможніших родин, щороку залишають…

— Дякую, я стежу за статистикою.

— Я згодний, що історія ця досить банальна, і, коли б вона на цьому закінчилася, я б, мабуть, залишився вдома. Але вона далі сказала, що поїхала з дому, не попередивши батьків, з невеличкою валізкою та лише сотнею франків… Подруга зустріла її на Монпарнаському вокзалі… Вона була не сама, а з якимось чоловіком років тридцяти, начебто її нареченим…

— Жировий король, як сказала б ворожка?

— Вони сіли в червону «ланчію» і хвилин за десять зупинилися перед готелем.

— Ви знаєте, яким саме?

— Ні.

— А в якому районі, теж ні?

— На жаль, пане префект… І нічого дивного — ця дівчина не знала Парижа, бо опинилася тут уперше. Її зустріла подруга і познайомила зі своїм нареченим. Потім вони їхали в машині вулицями та бульварами, яких вона ніколи раніше не бачила. Нарешті зайшла до якогось дешевого готелю, де вона залишила свою валізку, і разом з ними пішла обідати. Її примусили пити…

Мегре пригадав патетичний голос дівчини, прості схвильовані слова, в яких неможливо було запідозрити нещирість.

«Здається, я й досі трохи п'яна, — призналася дівчина. — Я навіть не знаю, що я пила…

— Ходімо, побачиш, як я живу, — запропонувала моя подруга.

Так ми опинилися у великій світлій кімнаті, що нагадувала майстерню художника. На стінах висіли гравюри та фотографії, від яких мене охопив жах… Помітивши це, моя подруга почала сміятися…

— Чого ти злякалася?.. Марку, доведи їй, що це не так страшно…»

— Якщо я правильно вас зрозумів, вона розповіла це по телефону, тимчасом як ви були в ліжку, поруч із дружиною?

— Саме так, хоча про деякі подробиці я дізнався пізніше.

— Отже, було продовження?

— Невдовзі вона відчула, що їй краще втекти, і таким чином опинилася сама серед ночі в незнайомому місті, без грошей, навіть без документів… Все це залишилося в сумочці на квартирі її подруги…

— І саме тоді їй спало на думку подзвонити вам?.. Певна річ, вона знала ваше ім'я з газет… А втім, як вона могла подзвонити з автомата, якщо в неї не було грошей?

— Вона зайшла до кав'ярні, щось замовила і попросила телефонний жетон… У кав'ярні платять, коли виходять…

— Отже, тільки тому, що якась юна особа розповіла вам по телефону зворушливу, хоч і малоймовірну історію, ви схопилися серед ночі з ліжка і полетіли світ за очі на побачення з нею? І це ви, комісар карного розшуку! Чи не здається вам, що було б значно краще доручити цю місію комусь із ваших молодших підлеглих чи просто черговому поліцаєві? Чому ви цього не зробили? Тому що вже тоді у Мегре з'явився якийсь невиразний сумнів, хоча зараз про це не варто було говорити. Зараз було краще мовчати.

— Так от, пане головний комісар, ваша юна знайома зовсім не провінціалка, і її розповідь про ці події дуже відрізняється од вашої. Сьогодні вранці, не побачивши своєї племінниці біля столу, пан Жан-Батіст Прієр занепокоївся і послав по неї. Йому доповіли, що вона не ночувала вдома…

Вона з'явилася сама в страшному вигляді о пів на дев'яту ранку. Те, що вона розповіла, так схвилювало пана Прієра, що він негайно подзвонив міністрові внутрішніх справ. У свою чергу, дізнавшись про це, я звелів запротоколювати свідчення мадемуазель Прієр… Вам залишилося три роки до пенсії, пане Мегре…

І тут він пригадав слова Пардона: