Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

— Тримай мене, бо в мені немає земної ваги, мене кудись несе вітер, а ти спиш…

Хома подумав, що жінки від того й справді прив’язуються найкраще, але не смів, не міг посягнути на те, що йому не належить. Почнеться розслідування, його будуть тягати по інстанціях, а дисертацію підшиють до справи… Ні, ні, ні…

— Я хочу врости в тебе, наші коріння мусять сплестися, інакше все пропаде, згине, мене більше не буде, — казала вона, вдихаючи в нього любов, марно намагаючись розбудити, вивести із зимової сплячки.

А він думав, що втрачає свій єдиний на світі шанс, який природа подарувала йому, аби злитися з нею, стати живою ланкою в ланцюгу всього живого, але спав, посвистував носом, навмисне хропів, булькав, буцім смоктав щось жирне, сумирно склавши руки на грудях.

І незнайомка зів’яла, руки її опали, очі згасли, й вона байдуже, з образою сказала:

— Спи, спи, все життя проспиш, лайдаку.

Уночі лелека, важко махаючи крилами, ніби ніс у дзьобі сповите щастя, промайнув над будинком і полетів далі. Хома хотів крикнути, зупинити його, але камінний язик не ворухнувся. Скупі сльози потекли по його поораних зморшками скелястих щоках.

Уранці він прокинувся від того, що по кімнаті схарапуджено пурхає маленьке тріпотливе сердечко, з розмаху б’ючись об стіни, шиби, плутаючись у портьєрах. То заблукала синичка марно шукала виходу з душної келії. /

— Дивись, це весна прилетіла, — радісно сказала незнайомка за його спиною.

Водянистий накрив пташину своєю олімпійкою. Незнайомка довго дула в ніжний пушок, відігрівала синичку своїм диханням, нагодувала її крихтами з руки і з жалем випустила в кватирку:

— Лети.

Синиця зраділо цвірінькнула й гайнула до подружок, котрі дружно патрали сусідське сало в прибитому на підвіконні посилковому ящику.

Того ранку незнайомка вперше зажадала вийти на вулицю.

Хома зрадів. Камінь спав з душі. Вона нічого не пам’ятала. От і добре. Навіщо ускладнювати й без того складне життя? Все буде ладком, мирненько, спокійненько. Навіщо занадто гаряче і занадто холодне, коли є тепле.

— Підемо на пташиний ринок, — попрохала вона. — Мені так не вистачає щебетання. Воно завжди стоїть у мене у вухах.

Хома подумав, що у неї теж, либонь, негаразд з тиском. І тут у двері пронизливо, невідривно подзвонили. Водянистий, неначе мікроб під електронним мікроскопом, заметушився, шукаючи, куди б подіти незнайомку, але вона вже сама, презирливо всміхнувшись, ступила в шафу просто крізь зачинені дверцята.

На порозі стояв міліціонер, ввічливо тримаючи під козирок:

— Тут надійшов сигнал.

— Який, про що? — сполотнів Водянистий, боковим зором спостерігши, як гойднулась фіранка у вікні навпроти.

— Та на ваших котів. Вони своєю поведінкою порушують розпорядження міськради:

— Яке ще?

— А те, що після одинадцятої вечора в будинках має бути тиша. Прошу дотримуватись порядку. Ми зобов’язані реагувати на скарги. Хоча, — міліціонер приязно підморгнув Хомі, — я їх розумію: весна! Бувайте здорові.

Надворі й справді була весна. Двірник огородив мотузкою двір і збивав з даху здоровезні бурульки. Крижані бомби обривались і вибухали внизу Іскристими друзками.

На вулиці незнайомка спинилась, ухопившись за Хомине плече:

— Зачекай, я зовсім сп’яніла.

На них озирались. Зустрічні молодики нахабно намагались зазирнути незнайомці у вічі, не звертаючи ніякої уваги на Хому. І той жахливо, до нестями ревнував, розуміючи, що він безкоштовний додаток до неї, грубий ящик.

— Ідем звідсіля, ноги промокнуть, — смикав він незнайомку за рукав, намагаючись сховати від усіх свій єдиний скарб.

Лише на ринку Хома ожив. Тут пахло добре знайомим — паруючою землею, свіжою соломою, мокрим деревом, шерстю всілякої худобини. На осонні за дощатими рядами куняли акваріумісти. У блискучих скляних кулях, мов блискітки в чарівному ліхтарі, кружляли віялохвістки, вирячкуваті риби-телескопи в мотоциклетних окулярах, загадкові скалярії та золоті рибки. Хома, згадавши своїх ненажерливих котів, потяг незнайомку далі.

У пташиному царстві вони застрягли надовго. Незнайомка крутила навсебіч голівкою, безпомилково вгадуючи по співу назви пташок. «Звідки вона все це знає?» — дивувався Хома. Йому, наприклад, найбільше імпонували безвідмовні полив’яні свищики. А вона розмовляла з папугами, рахувала колінця канарок, зачаровано всотувала в себе увесь цей ґвалт, тріщання, цокання, биття крил, ніби у несамовитій весняній какофонії звуків чула голос життя.

— Тьоть, купіть синичку, — якийсь спритний, рожевощокий хуліган і двійочник торсав її за петельку. — Перший сорт, зовсім свіжі. Кербель штука.

Знайома синичка знову билась у клітці.

— Будь ласка… — Незнайомка благально зазирнула Хомі у вічі. І знову за якогось карбованця він міг зробити людину щасливою. Це коштувало так дешево. І він зробив, хоча раніше добре б подумав, перш ніж кидати гроші на вітер. Він таки дуже змінився.

— Лети на волю, дурненька. — Незнайомка відчинила дротяні дверцята.

Отетеріла синичка гайнула в небесну височінь, та, зробивши коло, знову сіла їй на плече.

— Оце так-так! — присвиснув підліток. — Я б вам, тітонько, проценти платив, якби ви зі мною на лови ходили.

На затоптаному майдані Хома прицінювався до нутрієвих шапок, бив по руках, сходився й розходився, лаючи на чому світ стоїть усіх цих спекулянтів, але нічого не збирався купувати, бо йшла весна. Він подумав про життя на землі, про асфальтовий казан міста, а далі про дисертацію та суспільний обов’язок, який тільки й тримає його тут.

На виході під парканом їх перепинив гугнявий, трохи спотворений голос. Таким могла говорити здорова, у зріст людини телефонна трубка. Але говорила людина:

— Алло, кореш, тобі пижик потрібен?

На сосновому ящику сидів сизий, з вермутом замість крові, чоловік у знаменитій, виготовленій на спецзамовлення шапці професора Забудька.

— Ні, ні, — злякався Хома, чимдуж тягнучи за собою незнайомку.

— Тоді купи собаку, дуже вчений, на газетах спить. Ану, служи.

Коростявий песик з великими вухами зіп’явся на задні лапки.

— На прийомі в начальства, — підморгнув Хомі чолов’яга і стьобнув песика ремінцем. — Голову нижче. Купіть, бо все одно втоплю.

— Купи,