Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Легке срібне теленькання малого дзвона, яким дон Лізі сповістив вечерню, нагадало гостям, що пора вже йти. Від того теленькання цвинтарна огорожа мов побілішала: вже сутеніло. Треба було вертатися до своїх осель. І гості заходились прощатися, бажаючи молодій щастя.

З Марастеллою, остовпілою і розгубленою, залишилися тільки мати та дві її найближчі подруги. Хмари, що допіру рум’яніли, стали темними, ніби з диму.

— Може, зайдете? — спитав дон Лізі в жінок, прочинивши хвіртку.

Але стара Анто раптом подала йому знак рукою, щоб він помовчав і зачекав. Марастелла крізь сльози благала матір забрати її назад у село.

— Змилуйся, бога ради! — примовляла вона. — Бога ради, змилуйся!

Вона не лементувала, ні — квилила так тихо, таким тремтливим голоском, що в нещасної матері розривалося серце. Дівчину проймав дрож — мати знала чому: крізь огорожу проступав глибокий морок кладовища, там видніли хрести, що відкидали страхітливі тіні.

Дон Лізі пішов і засвітив лампу в маленькій спочивальні, що була ліворуч від входу, роззирнувся, перевірив, чи скрізь там лад, і постояв вагаючись: вийти за дружиною чи почекати, поки вона піддасться на умовляння матері і ввійде сама.

Він усе розумів, і йому було її жаль. Він усвідомлював, що його похмурий, незугарний вигляд підстаркуватого чоловіка не міг викликати в юної дівчини ні прихильності, ні довіри, і від того його власне серце сходило гіркими слізьми.

Минулого вечора, впавши навколішки перед могилою з невеликим хрестом, на цьому ж кладовищі, він заходився плачем, як мала дитина, прощаючися зі своєю першою жінкою. Віднині йому не годилося більше думати про неї. Він мав стати воднораз батьком і чоловіком іншій. Проте, піклуючися про нову дружину, він ніколи не знехтує тими своїми обов’язками, котрі вже багато років з святобливою ніжністю виконує перед людьми, близькими та незнайомими, що мирно спочивають на горі під його охороною.

Учора під час вечірнього обходу він заприсягся в цьому перед усіма хрестами.

Врешті-решт Марастелла дозволила матері вмовити себе і ввійшла в дім. Мати хутенько зачинила двері, ніби хотіла відгородити її в затишку кімнати від цвинтарних страхів. І справді, вигляд звичних речей, здавалося, трохи заспокоїв Марастеллу.

— Скидай-но, доню, шаль, — мовила мати. — А втім, зачекай, я сама… От ти і вдома…

— І повновладна тут господиня, — несміло кинув дон Лізі з журливою, але привітною посмішкою.

— Ти чуєш? — підхопила стара, щоб заохотити зятя сказати ще щось.

— Еге ж, господиня в домі і наді мною, — провадив дон Лізі. — Хай пам’ятає. Поруч неї тут буде той, хто її любитиме й шануватиме, як рідна мати. І не треба нічого боятися.

— Звичайно, а чого їй боятися? — вела далі стара Анто. — Вона що — дитина? Які тут можуть бути страхи? З неї стане домашнього клопоту. Хіба не так? Хіба не правда?

Молода покивала головою на знак покірної згоди. Але щойно стара з обома сусідками рушила до дверей, як вона знову зайшлася риданням, метнулася до матері, припала до неї, міцно обхопивши за шию. Та лагідно розняла доньчині руки, веліла їй довіритися мужу і Богу і вийшла в супроводі подруг з дому, сама уся в сльозах.

Марастелла зупинилася біля дверей, що їх, виходячи, мати нещільно причинила, і, затуливши обличчя руками, намагалася стримати судомне хлипання. Тим часом від подмуху вітерцю двері нечутно прочинилися.

Усе ще уткнувшися в долоні, дівчина того не побачила; навпаки, зненацька — хто зна, чому — її відпустило, вона, немов поринаючи в сон, відчула солодке забуття, до неї здалеку долинуло невгавне сюрчання цвіркунів, свіжі, п’янкі пахощі квітів. Вона відняла руки від очей: кладовище потопало в місячному світлі, чітко окреслені хрести стояли незрушно, мов зачакловані.

Дон Лізі Кіріко поквапився зачинити двері. Але Марастелла раптом здригнулася від жаху і, забившись у куток біля одвірка, закричала:

— Благаю, не торкайтеся мене!

Вражений виявом несамовитої відрази, дон Лізі зупинився.

— Та я ж тебе й не чіпав, — пробурмотів. — Я лиш хотів зачинити двері.

— Не треба, не треба, — швидко проказала Марастелла. — Хай будуть відчинені. Мені вже не страшно.

— І що ж тепер?.. — пролепетав дон Лізі, відчуваючи, як йому від розпачу опустилися руки.

Крізь ніпіввідчинені двері здаля, з вечірньої тиші долинала пісня селянина, який при світлі місяця безтурботно вертався додому з долини, відкіль нагору повівав прохолодний легіт, міцні пахощі косовиці.

— Як дозволиш, я пройду і защепну хвіртку, — почав глибоко принижений і вкрай засмучений дон Лізі. — Вона досі відчинена.

Марастелла ані ворухнулась у своєму кутку. Лізі Кіріко неквапом попрямував до хвіртки; він уже повертався, коли дівчина вибігла йому назустріч, як навіжена.

— Де тут мій батько? Покажіть! Я хочу побачити його могилу.

— Справді, чому б і не глянути? Я тебе проведу до неї, — стиха відповів він. — Щовечора перед сном я обходжу усе кладовище. Такий у мене обов’язок. Сьогодні я не робив обходу через тебе. Ходімо. Ліхтаря нам не треба. Нам світитиме небесний ліхтар.

І вони пішли посипаними гравієм доріжками між заростей квітучої лаванди.

Довкола, в місячному світлі, біліли родові усипальні знаті й темніли низенькі могили бідняків, на яких проступали, наче з того світу, чорні тіні від залізних хрестів.

Ще ясніше, ще виразніше було тут чути, як в навколишніх полях сюрчать цвіркуни і як невгавно гуркоче вдалині море.

— Ось тут, — Кіріко вказав на непримітну могилу з надгробком, що нагадував про трагічну загибель у морі трьох вірних обов’язку дозорців. — Тут лежить і Спарті, — додав він, спостерігши, що Марастелла впала навколішки перед могилою і заголосила. — Ти поплач тут. А я піду он туди, це поруч…

З небесної височіні місяць споглядав невелике кладовище на пагорку. Він один у ту чудову квітневу ніч бачив біля двох могил дві чорні тіні на жовтавому гравії доріжки.

Дон Лізі, схилившися над могилою своєї першої жінки, ридма ридав:

— Нунціє, Нунціє, чи ти чуєш мене?

© Український переклад. В. Д. Радчук, 1991.

Щасливці

(Монтелузькі чорноризці)

Справжня проща до оселі молодого священика Артуро Філомаріно.

Візити співчуття.

Всі сусіди позбиралися біля вікон та дверей і невідступно стежили за облупленими, потемнілими дверима з жалобною стрічкою. Двері ці — чи то прочинені, чи то причинені — нагадували зморшкувате обличчя діда, який, примруживши око, лукаво підморгує кожному, хто входить у дім після того, як господар востаннє покинув свою оселю ногами вперед.

Цікавість, з якою сусіди стежили за відвідувачами, наводила на думку, що мета цих візитів була зовсім інша, ніж могло здатися з першого погляду.

Кожного