Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Ого, цей теж?

— Хто, хто?

— Інженер Франчі!

— І він туди ж!

— Так, і він увійшов. Але як це розуміти? Масон? Так, синьйори, уявіть собі. А перед ним увійшов цей горбань, доктор Нішемі, безбожник, так, безбожник; а після нього — відповідальний республіканець, адвокат Рокко Туррізі, і з ним нотар Шіме. А он і кавалер Преато, а цей — комендаторе Тіно Ласпада, радник префектури; не обійшлось і без братів Морлезі, тих самих, що, тільки-но всядуться, бідолахи, як одразу всі четверо починають хропти, ніби їх обпоїли. Навіть барон Черрелла заявився, сам барон Черрелла! Словом, усі найповажніші персони Монтелузи: чиновники, купці, люди вільних професій…

Дон Артуро Філомаріно прибув напередодні ввечері з Рима, цей молодий священик, попавши в неласку до монсиньйора Партанни через грядку суниць, обіцяну черницям монастиря святої Анни, вирушив у столицю, аби поповнити свою освіту і здобути ступінь доктора філософії та філології. Терміновою телеграмою його викликали в Монтелузу до батька, що несподівано занедужав. Син приїхав запізно, тож не спізнав хоча б гіркої втіхи побачитися з ним востаннє!

Чотири заміжні сестри та зяті скоромовкою розповіли молодому чоловікові про несподівану батькову смерть і одразу ж заходилися неприязно, люто, з огидою дорікати дону Артуро за те, що його братія, монтелузькі священики, правили з умирущого двадцять тисяч лір, так, двадцять тисяч за обряд останнього причастя. Таж хіба добряга мало жертвував на благочесні справи і боговгодні заклади! Хіба не обличкував він мармуром два храми? Хіба не зводив вівтарі? Не дарував ікони і статуї святих? Не роздавав щедрою рукою гроші на всілякі релігійні свята? Зігнавши на ньому зло, вони пішли сердито сопучи й нарікаючи, що до смерті втомилися від нескінченних клопотів, що опосіли їх у ці жахливі дні; і дон Артуро лишився сам, наодинці (святий Боже!) з доморядницею, особою вельми… атож, вельми молоденькою, яку добряга батько незадовго до смерті виписав з Неаполя; вона вже так обвиклася, що з нудотною люб’язністю називала молодого священика «дон Артурі».

Коли дон Артуро бував чимось невдоволений, він зазвичай тихенько посвистував крізь стулені губи і при цьому проводив пучками пальців по бровах. І тепер, бідолаха, на кожне «дон Артурі!»…

Ото вже ці сестри! Змалку вони його незлюбили, ба навіть терпіти не могли — чи тому, що він був єдиним хлопцем у родині і найменшою дитиною, чи тому, що всі четверо, небоги, були потворні, одна поганіша за другу, а він — ставний красень з ореолом золотавих кучерів. Це здавалося їм ще несправедливішим від того, що він — хлопець і ще змалку сам збирався стати священиком. Дон Артуро наперед уявляв, які огидні сцени, скандали й чвари почнуться, коли дійде до розподілу спадщини. Зяті наполягли, щоб вогнетривку шафу та письмовий стіл у кабінеті їхнього тестя було запечатано, бо старий не лишив духівниці.

Чому, власне, вони дорікали йому за те, що святі отці справедливо розважили заправити з батька гроші, аби він міг померти добрим християнином? Адже, хоч як важко його синівському серцю, він мусить визнати, що його добряга батько багато років поспіль давав гроші під проценти і навіть не намагався при цьому триматися поміркованості, яка могла хоча б применшити гріх. Правда, тією самою рукою, якою брав, він і давав, і давав чимало. А втім, то були, власне, не його гроші. І чи не тому монтелузькі священики намірилися присилувати його до того останнього пожертвування. Він же, дон Артуро, присвятив себе Богові, аби ціною зречення благ земних спокутувати великий гріх, у якому батько його жив і помер. І нині молодого священика гризли сумніви: він не знав, що йому робити зі своєю часткою батьківського спадку, отож вирішив попитати ради й поради у котрогось із старших пастирів, приміром, у монсиньйора Ландоліни, який очолював виховний притулок при монастирі; то був його духівник, людина праведна, чия палка відданість справі милосердя була всім відома…

Треба сказати, що від цих візитів молодий священик почувався мов не в своїй тарілці.

На перший погляд, через суспільне становище відвідувачів, ці візити були незаслуженою для нього честю, але якщо взяти їхню потаємну мету, то за ними крилося жорстоке приниження.

Молодий священик боявся образити візитерів, дякуючи їм за високу честь; водночас він боявся, що коли їм зовсім не дякувати, то цим він тільки виявить власне приниження і видасться подвійно нечемним.

Крім того, він і гадки не мав, що, власне, хотіли повідомити йому ці пани, не знав, що їм відповідати і як триматися. Чи не зробить він хибного кроку? Чи не дасть мимоволі маху, сам того не усвідомлюючи?

Він звик завжди і в усьому коритися своїм наставникам. І тепер, не поспитавши їхньої поради, він почував себе геть загубленим серед цього натовпу.

Отож він і вирішив сидіти на старій канапі в темному закутку занедбаної, запорошеної кімнати, вдаючи, скільки зможе, ніби горе і втома так його підкосили, що несила й озватися до співчутливців.

Відвідувачі, зі свого боку, зітхаючи, потискували йому руку і, опустивши очі, мовчки займали місця вздовж стін: здавалося, всі вони поділяли з осиротілим сином його велике горе. І при цьому уникали дивитися один на одного, ніби кожен був невдоволений тим, що інші поприходили сюди і теж висловлювали молодому чоловікові своє співчуття.

Ніхто з них явно не збирався йти геть, і кожний сподівався, що раніше розійдуться інші і йому випаде нагода шепнути наодинці слівце донові Артуро.

Тому жоден не рушав з місця.

Кімната була вже повна, і новоприбулим ні на що було присісти; всі нудилися в мовчанні, заздрячи братам Морлезі, які одні лише не помічали, як тягнувся час, бо всі четверо, своїм звичаєм, одразу ж поринули в глибокий сон.

Врешті перший, сопучи, підвівся, а краще сказати скотився зі стільця барон Черрелла, маленький і круглий, як м’яч; дражливо порипуючи своїми лакованими чобітками, він задріботів просто до канапи, схилився до вуха дона Артуро і тихенько шепнув:

— З вашого дозволу, отче Філомаріно, невеличке прохання.

Хоч який був зажурений дон Артуро, він підхопився на ноги:

— До ваших послуг, бароне!

І він провів гостя через усю кімнату до передпокою. Невдовзі він повернувся і, важко дихаючи, знов опустився на канапу, але не минуло й двох хвилин, як іще хтось із присутніх устав, наблизився до нього і повторив:

— З вашого дозволу, отче Філомаріно, невеличке прохання.

Приклад ураз підхопили інші, і почалась повільна процесія. Один по одному що дві хвилини відвідувачі піднімалися і… Та після п’ятого