Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

…Отець єпископ, чиє серце повне добра і всепрощення, воліє бачити в них овечок, що горнуться до лона нашої Церкви, але я наважуся застерегти перед таким наївним розумінням. Варто краще вивчити, що насправді криється у заявах цих сектантів, які вже привселюдно називають себе контрталмудистами. Не сміючи применшувати доброчинств Його Преосвященства Єпископа, я бачу в цьому вчинку бажання примножити власні заслуги, прихиливши до нас ще одну когорту християн.

Мені вдалося з’ясувати, що той Франк і справді говорить про Трійцю, але має на увазі зовсім не християнську Трійцю, а власну, в якій є невіста, що її він називає Шехіною. Нічого спільного з християнством це не має, що б не казав про це Його Преосвященство. Про хрещення сам Яків говорить туманно, щоразу інакше. Також здається, що одне він розповідає людям у селах, куди приїжджає як учитель, мандрівний рабин, а інше — у вузькому колі своїх учнів за зачиненими дверима. У нього чимало адептів, власне, євреїв-контрталмудистів, у Надвірній, Рогатині та Буську. Але скільки в цьому глибокої віри й відданості, а скільки — бажання практичної вигоди, що її могло б дати входження до нашої християнської спільноти, того ніхто сказати не може. Саме тому, вельми турбуючись про благо Церкви нашої, смію просити зверхників нашої Церкви, аби цю справу пильно та старанною інквізицією вивчили, перш ніж ухвалювати рішення.

Отець Пікульський дописує і витріщається в одну точку на стіні. Він радо прислужився б Церкві в цій справі. Добре опанував гебрайську і, як йому здається, доглибно вивчив їхню релігію. Вона викликає в ньому щось на кшталт тривожної огиди. Чи радше якесь соромітне захоплення. Той, хто не бачив її зблизька — а більшість не має про неї уявлення, — не знає, якою могутньою спорудою є віра Мойсеєва. Цеглина прилягає до цеглини, а до того — важкі міцні склепіння, що спираються одне на одне. Хто це все вигадав? Важко й уявити. Отець Пікульський справді вірить, що Бог уклав певну угоду з євреями, полюбив їх і притулив до грудей, але згодом покинув. Відійшов від світу і віддав його у владу чистому, акуратному, ясноволосому Христу, що ступає поважно й зосереджено у своїй простій одежі.

Ще Пікульському хочеться, аби нунцій, з огляду на його таланти, знання й володіння мовою, зробив його кимось важливим у цій справі. Але як про це попросити? Він схиляється над покресленим аркушем і тяжко складає слова докупи.

Єпископ Дембовський пише до єпископа Солтика

У той самий час єпископ Дембовський у такому ж запалі й ентузіазмі виймає з шухляди аркуш паперу, розрівнює його долонею і змахує невидиму пилюку. Починає від дати: 20 лютого 1756 року. Потім черкає на папері розмашисто, великими літерами, явно насолоджуючись закарлючками літер J та S.

Вони хочуть публічного диспуту: сісти навпроти своїх ворогів, рабинів, і довести їм, що Талмуд — поганий. За це обіцяють прийняти хрещення — усі, як є, себто кілька тисяч люду. Якби так сталося, то була б наша велика заслуга: в Святій Речі Посполитій вдалося б навернути поган, і не треба для цього їздити до жодних Індій, а лише добре працювати в себе під носом, власних дикунів напучуючи. Крім того, ці сабсацвіанці, крім добрих намірів, мають глибоку ненависть до своїх побратимів-талмудистів…

Цього разу, після якихось неподобств, що вони їх виробляли у хаті в Лянцкоруні, їх арештували через донос інших євреїв, з якими я перебуваю в добрих взаєминах і веду чимало власних справ. Звинуватили їх у гріху адамітів, що не мало б стосуватися консисторського суду, якби не те, що в цьому ховається єресь. Але чия це єресь? Безперечно, не наша! Тож як ми мали б нею займатися, якщо про неї нічого не знаємо, та й про саме єврейство небагато. Дякувати Богові, я маю на кого покластися в цих питаннях — це бернардин отець Пікульський, добрий знавець цієї теми.

Справа ця делікатна, бо ж із рабинами, як мені видається, нам варто жити у злагоді, тримаючи їх на своєму місці. Вони не раз засвідчували свою лояльність. З другого боку, цей новий фермент теж може нам бути корисним, якби нам довелося натиснути на єврейські громади та рабинів. Наклали вони прокляття на цих контрталмудистів, і королівська влада більшість із них заарештувала. Втім, деякі лишаються на свободі — ті, яких у Лянцкоруні не було. Я покликав їх до себе негайно, тільки-но про все це довідався. Прибули до мене до Чорнокозинців, але самі, без свого ватажка Якова, бо його як турецького підданого мусили відпустити, і він негайно вирушив до Туреччини.

Цього разу верховодив такий собі Криса, чоловік негарний, та ще й сварливий, хоч і добре польською балакав, через що здався мені кмітливішим, ніж той Франк. Запальний і нестриманий, він спирався на красу та красномовність свого брата. І ось так удвох вони пояснили мені, що їх переслідують рабини і спокою їм не дають, ба навіть смертю їм погрожують, на дорогах на них нападають і майно їхнє забирають. Також справи вести їм не дають, тож вони, супротивлячись Талмудові та схиляючись у багатьох речах до нашої найсвятішої віри, хотіли б усе-таки зберегти свою незалежність і жити окремо, засновуючи свої поселення чи переймаючи ті, що вже є, як-от Буськ чи Підгайці, звідки вони походять.

Що ж до самого Франка, ті Криси були про нього не найкращої думки. Зокрема тому, що, заваривши тут кашу, він утік і тепер, либонь, сидить у Хотині або Чернівцях і звідти спостерігає за всім, що тут коїться. Кажуть, буцімто він одразу пристав на іслам. Якщо це правда, вона свідчить про нього не найкраще, бо ж іще недавно він із таким запалом горнувся до нашої Святої Церкви. Виходить, вони неначе атеїсти і, схильні до релігійної анархії, переходять від однієї віри до іншої.

На мою думку, той старший Криса був би непоганим ватажком для тих сабсацвіанців, якби не був такий негарний і запальний. Для цього-бо потрібна і постава, і зріст відповідний, і краса хоч якась — хай навіть не видатна, але