Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Я до них прихильний. Хоч великої симпатії до них не відчуваю, бо вони не такі, як ми, інакші й якісь поплутані, все ж хотілося б мені бачити їх овечками в нашому стаді. Сподіваюся, Ти зі мною цілковито погоджуєшся і справу їхнього хрещення усіляко підтримаєш. Тим часом видаю їм охоронний лист, аби талмудисти їм більше не допікали, бо страшні речі тут у нас кояться. Мало того, що вони на того Якова Франка наклали єврейське прокляття, так ще й книги їхні палять, про які в мене туманне уявлення.

Мушу звернути Твою увагу на кількох людей, що їх звинувачують і переслідують рабини-талмудисти. Якби колись вони попросили в Тебе якої-небудь помочі, прошу їм не відмовити. Ось їхні імена:

Лейзорґ та Єрухім з Озерян

Лейб Криса з Надвірної

Лейбка Шайнович Рабінович і Мошко Давидович з Бережан

Гершко Шмулович та Іцек Мотилович із Буська

Нутка Фалек Меєрович, що його називають Старим Фатком

Мошек Лейбка Абрамович та його син Янкель із Лянцкоруня

Еліша Шор із Рогатина та його численна родина

Лейбка Гершко із Сатанова

Мошко Ізраелович із сином Йоськом із Надвірної

Мойсей Аронович зі Львова

Нахман з Буська

Зелік із сином Лейбком та Лейбко Шмулович.

Єпископ такий втомлений, що його голова поступово схиляється над папером. Після прізвища Шмулович вона падає, і єпископська скроня дещо змазує чорнило, яким написане ім’я Зелік.

А тим часом…

Усі, кого перелічив єпископ, а також дехто, кого він забув, сидять зараз у такого собі Берка — у його хаті в Кам’янці. Добігає кінця зима, пронизливий холод проникає в кімнати крізь усі шпарини, а їх тут чимало.

— І добре зробив, що повернувся до Туреччини. Тут зчинилося забагато галасу, — звертається Лейбко Шмулович до Криси.

— А мені здається, — відповідає на те Криса, — що він має бути з нами. Дехто каже, що він утік.

— То хай собі кажуть. Важливо, щоб листи доходили. Він же зараз за рікою, в Хотині. Польща, Туреччина… Хіба то кордон? І ще важливо, щоб він не марнував часу там, у турків, а давав нам вказівки, що і як ми маємо говорити й робити.

— Ніби ми самі не знаємо, — буркає Криса.

Коли западає тиша, підводиться Шломо Шор, який щойно прибув. Сама його постать викликає повагу.

— Отже, єпископ до нас прихильний. Він ретельно про все розпитав нас трьох — мого брата, Нахмана й мене. Всіх нас випустили з в’язниці й сказали йти додому. Кінець наших поневірянь. Буде диспут між нами і ними — це все, чого нам вдалося домогтися.

Зчиняється гамір. Шор усіх втишує і вказує на Моше з Підгайців, який сидить у хутряній шапці. Той важко підводиться й починає:

— Якщо хочемо, щоб було по-нашому, мусимо чітко триматися двох правд: по-перше, що віримо в Трійцю, яка є єдиним Богом у трьох особах, і не вдаватися в жодній дискусії в те, хто до Трійці належить. По-друге, що відкидаємо Талмуд як джерело блюзнірств і помилок. Ото й усе.

Всі розходяться мовчки, човгаючи ногами по тирсі, якою всипано підлогу.

Як справджуються лихі пророцтва Ґітлиної мачухи

Коли зчинився рейвах у Лянцкоруні й заарештували всіх чоловіків, Ґітля відбулася легко. Обох «охоронниць» впустила на ніч Хая, по яку тут-таки прибув чоловік. Він забрав усіх трьох додому. Хая, якій ще кілька годин тому врочисто цілували груди, тепер скидалася на звичайну господиню: постелила обом дівчатам, напоїла їх кислим молоком.

— Дитино моя, — промовляла вона до Ґітлі, сівши на краю її ліжка і гладячи ту по щоці. — Нічого тобі тут робити. Тікай звідси. Їдь до Львова й попроси пробачення в батька. Він тебе прийме.

Наступного дня вона дала дівчатам трохи дрібних грошей, і ті залишили її дім. Невдовзі мовчки рушили у протилежних напрямках. На засніженій стежині, якою ступала Ґітля, було видно сліди крові. Вона вдягла кожух навиворіт і рушила в бік шляху. Випадковими саньми під’їжджала все ближче до Львова, але прямувала не до батька. Ґітля сподівалася, що там — Володар.

На початку лютого Ґітля дісталася-таки до Львова, але батька уникала. Якось раз бачила його мимохідь: він ішов до єврейської громади, попід муром, згорблений і старий; дрібно тупцяв, щось бурмочучи до себе. Ґітлю охопив жаль, але вона не зрушила з місця. Пішла до сестри померлої матері, що жила біля синагоги. Але та вже про все знала й зачинила двері перед її носом. Ґітля крізь зачинені двері ще встигла почути, як вони бідкаються над долею її батька.

Ґітля стоїть на розі. Далі починаються єврейські будинки. Вітер трошки задирає спідницю, і колючі сніжинки тануть на її тонких панчохах. Невдовзі вона простягне руку по милостиню або почне продаватися за хліб, і буде так, як напророкувала їй мачуха: вона впаде на саме дно. Поки що Ґітля стоїть гідно й випростано. Принаймні так їй здається. Але якийсь молодий єврей у штреймлі[112], великій хутряній шапці, навіть не поглянувши на неї, тицяє їй в руку монету. Ґітля купує собі за неї бублика. Поступово погоджується з думкою, що виглядає як шльондра: брудна, голодна, розкуйовджена. І зненацька відчуває цілковиту свободу. Входить на перше-ліпше подвір’я, піднімається сходами і стукає в перші-ліпші двері.

Їй відчиняє високий згорблений чоловік у нічному ковпаку й халаті, підбитому темним хутром. На носі в нього — скельця. В руці тримає свічку, яка освітлює його обличчя з гострими рисами.

— Чого хочеш? — питає він хрипким низьким голосом і мимоволі шукає в кишені дрібняки.

— Я — правнучка польського короля, — каже Ґітля. — Шукаю гідної ночівлі.

15

Як у Кам’янці колишній мінарет перетворюється на колону з Дівою Марією

Влітку 1756 року Нахман, Яків і Шломо Шор з’являються в Кам’янці як звичайні євреї, що приїхали з-за Смотрича продавати часник. Нахман несе на плечах коромисла, з яких звисають кошики з часником. Яків носить тепер убогий капот, але на личаки не погодився, тому з-під його широких штанів визирають добротні шкіряні черевики. Його одяг наполовину турецький, наполовину вірменський, на вигляд він схожий на якогось приблуду без роду й племені, яких чимало вештається біля кордону і на яких ніхто не зважає. У погляді високого худого Шломо Шора сяє така гідність, що волоцюги з нього не вийде, хоч як його одягай. Вбраний у довгий темний плащ і взутий у селянські чоботи, він нагадує служителя якоїсь невідомої релігії і несамохіть викликає повагу.