Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » П'ять четвертинок апельсина 📚 - Українською

Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

537
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "П'ять четвертинок апельсина" автора Джоан Харріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 85 86
Перейти на сторінку:
А написи на стінах?

Я кивнула.

– Пам’ят-таєш, як вона х-ховала ті листи, коли ти заходила до кімнати? Пам’ятаєш, як ти здогадувалась, що вона отримала записку по виразу її обличчя і по тому, як вона поводилася, якою наляканою, сердитою і сповненою ненависті вона була, бо її справді це лякало й лютило, і як ти особливо сильно ненавиділа її в такі дні, так сильно, що ладна була сама її вбити?

Я знову кивнула.

– То був я, – зізнався він. – То я їх писав, усі сам. Присягаюся, ти навіть не здогадувалась, що я вмію писати, і попри те, що я вклав у них всю душу, результат вийшов так собі. Я хотів помститися. За те, що вона того дня назвала мене кретином перед тобою, і Кассі, і Рен-К-к-к-к-к… – раптом у нього перекосилось обличчя, і він відчайдушно почервонів. – І перед Рен-Клод, – стиха договорив він.

– Ясно.

Ну, звичайно. Так завжди буває з усіма загадками, що стають ясними, мов день, коли нарешті дізнаєшся відповідь. Я пам’ятаю, яким ставало його обличчя, коли поряд була Ренетт, як він заїкався й замовкав, хоч зі мною говорив цілком нормально. Я пам’ятаю гостру неприховану ненависть в його очах того дня – Говори нормально, кретине! – і моторошний шлейф люті й болю, який тягнувся йому вслід. Я пам’ятаю, як він інколи з надзвичайним напруженням заглядав до коміксів Кассі – той самий Поль, який узагалі не вмів читати. Я пам’ятаю, як уважно він дивився на мене, коли я ділила апельсин; а ще інколи на річці в мене бувало неприємне відчуття, ніби за мною стежать, навіть того дня, останнього разу з Томасом… навіть тоді, Боже, навіть тоді.

– Я зовсім не хотів, щоб усе зайшло так далеко. Я просто хотів, щоб вона пошкодувала. Але всього іншого я ніколи не бажав. Втім, усе вийшло з-під контролю. Так завжди трапляється. Якщо риба надто велика, вона тягне тебе за собою. Принаймні я хотів усе виправити. У кінці. Я справді намагався.

Я витріщилась на нього.

– Боже, Полю, – я була надто здивована, щоб сердитись, хоча сердитись було за що. – То ж був ти, так? Тієї ночі на фермі – то був ти, з рушницею? Це ти ховався в полі?

Він кивнув. Я не могла відвести від нього очей, можливо, я вперше бачила його по-справжньому.

– Ти знав? Увесь цей час ти все знав?

Він знизав плечима.

– Ви всі думали, що я тюхтій, – сказав він без гіркоти. – Що все це розгортатиметься просто в мене перед носом, а я нічого не помічу…

Він вичавив сумну усмішку.

– Думаю, досить. Нам обом. Уже все з’ясували.

Я спробувала розставити інформацію в голові по поличках, та факти відмовлялися складатись докупи. Так багато років я була впевнена, що ті листи писав Ґійом Рамонден, чи, можливо, Рафаель, або хтось із тих родин… А тепер я чую, що це зробив Поль, мій милий гальмуватий щиросердий Поль, якому тоді заледве виповнилося тринадцять. Спочатку заварив цю кашу, а потім поклав їй край, витримавши симетричну зміну пір року. Коли я нарешті відкрила рота, то промовила дещо дуже несподіване, і це здивувало нас обох.

– Ти що, так сильно її кохав?

Мою сестру Ренетт – високі вилиці й блискучі кучерики. Мою сестру – королеву врожаю, намазану губною помадою й увінчану ячменем, з кукурудзяним скіпетром в одній руці й апельсином – у другій. Такою я її пам’ятатиму завжди. У мене в голові така ясна, чітка картинка. І десь біля серця я відчула раптовий укол ревнощів.

– Так само, як і ти, мабуть, любила його, – спокійно промовив Поль. – Так само, як ти кохала Томаса Лейбніца.

Ото дурними ми були в дитинстві! Нещасні, сповнені надій дурники. Я все життя промріяла про Томаса: і коли жила у шлюбі в Бретані, і в удівстві я мріяла про такого чоловіка, як Томас, щоб він мав безтурботний сміх і гострі очі кольору річкової води, як у Томаса з моєї мрії – ти, Томасе, тільки ти, назавжди – від прокляття Старої Мами аж сироти хапають.

– Розумієш, для цього знадобилось трохи часу, – сказав Поль, – та я переборов це. Я відпустив. Це ж як пливти проти течії. Це виснажливо. Через певний час треба піддатися, і вода сама винесе тебе до рідного берега.

– До берега, – луною повторила я. Мій голос звучав мов чужий. Його руки накрили мої, і на доторк були теплі й жорсткі, наче хутро старого пса. З боку ми мали дивний вигляд, ніби Гензель і Ґретель, що постаріли й посивіли у відьминому домі, нарешті зачинивши за собою пряникові двері.

Треба піддатися, і річка сама винесе тебе до рідного берега. Це ж так просто.

– Ми довго чекали, Буаз.

Я відвернулась.

– Можливо, надто довго.

– Я так не думаю.

Я глибоко вдихнула. Ось і прийшов час. Слід пояснити йому, що все скінчено, що брехня, яка лежить ніж нами, надто давня, щоб її можна було стерти, надто величезна, щоб через неї можна було перебратись, що, зрештою, ми з ним надто старі, і це вже смішно, це неможливо, і до того ж… до того ж…

Він поцілував мене в губи, і то був поцілунок не зніяковілого стариганя, а щось зовсім інше, від чого я затремтіла й відчула нетерпіння та якусь дивну надію. У нього заблищали очі, поки він повільно витягав з кишені щось, що у світлі лампи засяяло червоним…

Намисто з райських яблучок.

Я не зводила з нього очей, поки він ніжно надівав намисто мені на шию. Кругленькі яблучка засяяли на моїх грудях.

– Королева врожаю, – прошепотів Поль. – Фрамбуаз Дартижан. Тільки ти.

Я вдихнула ніжний і терпкий аромат яблучок, яким просотувалась моя тепла шкіра.

– Я надто стара, – тремтячим голосом промимрила я. – Надто пізно.

Він знову поцілував мене – спочатку в скроню, а потім у кутик губ. І тут витяг із кишені косу з жовтої соломи, якою увінчав моє чоло, наче короною.

– Ніколи не пізно нарешті приплисти до рідного берега, – сказав він і ніжно й наполегливо притягнув мене до себе. – Усе, що треба зробити, – лише припинити втікати.

Опиратись – усе одно що плисти проти течії, це виснажує і не має сенсу. Я встромила ніс у

1 ... 85 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "П'ять четвертинок апельсина"