Читати книгу - "Метаморфози"

Й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.

Так, Амікліде{472}, й тебе переніс би в етерні висоти

Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.

Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить

Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,

Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.

Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні

Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.

Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів

/170/ Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.

Сам же себе він забув: хоча бог, — не цурається сітей,

Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо

Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.

Вже посередині шляху свого — став Титан ясночолий:

Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась.

Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком

Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.

Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря

Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.

/180/ Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,

Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.

Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць —

Диск підхопити хотів, — але той від землі блискавично

В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя

Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє —

Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів’яле.

То зігріває його, то висушує рани криваві,

Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу…

Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна.

/190/ Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий

Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій, —

Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів'ялі:

Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю, —

Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,

Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.

„Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! —

Вигукнув Феб. — Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу.

Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна

Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!

/200/ Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати

Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.

О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти

Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі —

Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці.

Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.

В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.

Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний

Воїн-герой{473}; на пелюстці і ймення його прочитають“.

Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,

/210/ Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,

Кров’ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,

Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї

Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього.

Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,

Сам він зітхання своє залишає на квітові: „Ай, ай!“

На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив.

Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта;

Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,

Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.

/220/ Та запитай Аматунта{474}, що славний багатством металів,

Чи Пропетідами{475} може пишатись, — за них йому сором,

Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали

Роги подвійні, тому й таку назву їм дано — керасти{476}.

Вівтар гостей охоронця — Юпітера (й згадувать страшно!)

Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому

Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві-богу

Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських.

Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства,

Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла

/230/ Кіпру луги та міста. „А проте, — схаменулась, — у чому ж

Винен тут край мій — долини й міста, мого серця розрада?

Краще хай плем’я безбожне страждає, зазнавши вигнання,

Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю.

Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара“.

Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги

Глянула — й думка майнула: рогатими будуть віднині.

Й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови.

Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера —

Це божество. За образу таку вони з волі богині

/240/ Першими тіло й принаду свою почали продавати.

Що таке сором — забули вони й не рум’янились навіть,

Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко.

Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували,

Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа,

Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати,

Хто б із ним ложе ділив, — без дружини обходився довго.

З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом

Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки

Світ не народжував ще — й у різьбу свою сам закохався.

/250/ В неї живе, як у діви, обличчя; ось-ось