Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Добре, — Настя витягнулася на ліжку, солодко позіхаючи. Так солодко, що Гліб всоте пошкодував, що перебуває на відстані кількох тисяч кілометрів. І йому тут якось погано спиться.

— Спиш уже?

— Угу, — вона явно втомилася. Гліб почув хрускіт постільної білизни, отже, перекинулася на бік. Уявив, як Настя підкладає долоні під телефон, заплющує очі.

— Завтра що робиш?

— Не знаю ще… Хочу до лікаря сходити, і в школу одну. У них вакансія була.

— Вранці?

— Так.

— А ввечері?

— Вдома. Квіти треба хоча б полити. Так і взагалі…

— А вночі?

— Глібе…

— Насте. А раптом він завтра дзижчати почне?

— Не почне.

— А раптом?

— Імагін…

Він усміхнувся, а вона майже прокинулася. Але зараз так ліниво було сперечатися. Дуже-дуже ліниво.

— Що? — і чоловік, а точніше Гліб Шахрайович Імагін, це прекрасно розумів.

— Ти ніби собаку вдома залишив, а не кондиціонер. Чесно. Його треба не випускати з очей...

Імагін ледве не стукнув себе долонею по чолі. А ідея ця гарна! Шкода, не його.

— Ще раз, Настусю, добре?

Вона трохи помовчала, а потім знову позіхнула. Гаразд вже, переміг.

— Добре.

— Домовилися, — переміг, засяяв, явно підбадьорився. — Я прилітаю о шостій. Дочекаєшся вдома?

— У тебе?

— Угу.

— Дочекаюсь. Щось приготувати?

— Угу, — Гліб повторив її відповідь, усміхаючись. Уже спить майже. Завтра може навіть не згадає, про що говорили зараз, та й заснути може на кожному слові…

— Що?

— Не знаю… Але я голодний буду. Спиш? — та, на цей раз уже навіть не відповіла — заснула.

Гліб ще кілька десятків секунд слухав рівне дихання, а потім завершив, відклав телефон, зіскочив із ліжка.

З вікна відкривався гарний краєвид. Підбадьорливий такий — нічні вогні, люди, які снують знизу — літо, туристи, краса навколо. А йому нестерпно захотілося додому в Київ.

Там тихо, мирно, дзижчить кондиціонер, сопе Настя… А може дійсно собаку завести? Таку… щоб потім її вигулювати вранці, дресувати, калюжі витирати. Сімейну таку собаку, яку Настя не могла б кинути напризволяще. Довелося б переїжджати, щоб переконатися — тварині не загрожує смерть через виснаження й недогляд. Та і йому не загрожує — від туги.

Гліб пройшовся по кімнаті, вимкнувши світло, розім’яв руки, плечі, спину, хрустячи хребцями, віджався — так, щоб хоч трохи зігнати цю саму невитрачену енергію, яку покладено в мирне приємне річище, а потім смачно плюхнувся на ліжко, підскакуючи, заплющив очі. Залишилося небагато, а вдома його вже чекають. Уперше за багато-багато років чекають. Уперше за багато-багато років йому хочеться, щоби чекали.

Настині ж роздуми про причини такої його поведінки були абсолютно марними. Йому просто хочеться, щоб вона зустрічала його. Хочеться, і все.

***

Настя виспалася. Прокинулася бадьорою, задоволеною, щасливою.

Піднялася в ліжку, обводячи поглядом кімнату. Небо начебто не впало, земля теж не розійшлася, кондиціонер не дзижчав. Це з’ясувалося не так уже і страшно.

Настільки, що можливість ще однієї ночі в чужій квартирі вже не лякала. Втім, якщо все й далі буде розвиватися так стрімко, таких ночей буде багато.

Тут же був приготований сніданок, прийнятий душ, а ще вирішено, що варто привезти в цю квартиру хоч якісь свої речі. Думка смілива, але Імагін навряд чи буде проти. А вона сама… Мабуть, пора вже махнути рукою на розум, який намагається пригальмувати усі події, покладаючись на почуття.

Решту днів до його приїзду Настя провела так, що нудьгувати було ніколи. Вдома, у ванній, відвалилася-таки плитка, яка вже півтора року грізно нависала над головами мешканців, відклеїлася від тинькування. Вирішивши, що сильною самостійній жінці подібне — раз плюнути, Настя спочатку погуглила, потім попрямувала в магазин, щоб купити необхідне, а потім зайнялася точковим ремонтом квартири. Вийшло… Ну якось вийшло. Принаймні тепер плитка сиділа міцно. Ось тільки пішов на це практично весь день.

А все, що залишилося, було витрачено на візит до лікаря й у ще одну школу. І ще трохи — на підготовку до зустрічі Імагіна.

Готувалася Настя ретельно. Готувалася сама, трохи готувала квартиру — знову прибирала, тепер уже власний безлад, складала меню, ходила в магазин.

Згідно зі списком закидала в кошик продукти, усміхалася консьєржеві, тягнучи пакети до ліфта, розвантажувала їх у холодильник…

Відчувала себе незвично, але приємно. Поглядала на годинник, розраховуючи, скільки часу їй потрібно на те, щоби потішити по-звірячому голодного, як він сам говорив, чоловіка, а ще ставлячи уявні галочки — зараз він мав би виїхати в аеропорт, пройти контроль, чекати літака, злетіти…